ЧАСТИНА ДРУГА

1.

Отець Михайло настійно пропонував Сергієві відвезти його до місця його нової роботи на автомобілі, але Сергій навідріз відмовився від такої послуги — Михайло Архипович набагато потрібніший був разом зі своїм автомобілем тут, у Веселому, та й звик уже Сергій мандрувати Україною потягами, автобусами й попутками, аж йому вже такий саме спосіб мандрів став близьким до серця: можна було познайомитися з новими цікавими людьми, ближче, безпосередніше відчути суть сучасної миті в подиху швидкоплинного часу, піймати, так би мовити, пульс життя.

А почалась дорога все ж деякою прикрістю — Сергій все плутав назву місця кінцевого призначення своєї подорожі: він ніяк не міг точно запам’ятати чи це було Комсомольське Першотравневого району, чи навпаки — Першотравневе Комсомольського району. Ох вже цей безкінечний лабіринт першотравневих, комсомольських, червоноармійських східноукраїнських вулиць, селищ, міст, від яких просто таки голова йде обертом.

Та ще, оскільки Сергій попередньо вже знав, що храм, який йому доведеться реставрувати, розташований був десь в самому центрі цього містечка, то напевне був уже переконаний, що стоїть цей храм саме на вулиці Леніна — яка ж іще вулиця може бути в центрі Першотравневого, чи Комсомольського? Хіба що Берії, або Кагановича! А ще, напевне, саме поряд з храмом стоїть ще й пам’ятник цьому Леніну — Сергієві навіть стало цікаво перевірити ці свої передбачення щодо містечка, як же його, врешті… Першотравневе! Чи, може, таки Комсомольське?

Все ж таки це насправді було містечко Першотравневе Комсомольського району. Сергій навіть взяв невеличкий папірець і написав на ньому великими літерами: «ПЕРШОТРАВНЕВЕ КОМСОМОЛЬСЬКОГО Р-НУ» — і згодом в дорозі завжди, коли йому треба було спитати у когось поради щодо уточнення свого маршруту, чи купити квиток, то він діставав з кишені цей свій рятівний папірець і дивився, як правильно називається місце призначення його подорожі.

Потрапив Сергій до Першотравневого десь по обіді. Й хоча йому ще зранку потелефонував на мобільник Федорчук Семен Павлович, той самий меценат, замовник реставрації, й дізнавшись яким саме автобусом Сергій приїде, запропонував зустріти його автомобілем, сказавши при цьому навіть, що має Сергієве фото, але той відмовився, надавши перевагу прогулянці новим містом, уточнивши тільки адресу, за якою він мав прийти врешті до замовника.

Храм, виявилося, був зовсім поряд з автостанцією, оскільки вони були в центрі містечка, як і всі інші найголовніші споруди, і був цей храм справді таки, як і передбачав Сергій, на вулиці Леніна, мало того, ще й на площі Леніна, яка в свою чергу, теж знаходилась на вулиці Леніна. І стояв цей храм, як теж передбачав Сергій, поряд з пам’ятником Леніну, щоправда трохи втішало що, свідомо чи несвідомо, але Ленін все ж стояв задом до храму, тобто до символу тієї віри, найпалкішим ворогом якої і був Ленін, як вірний слуга сатани.

Сергій обійшов храм зусібіч. Будівля храму була досить таки новою, але вже й досить пошарпаною: тиньк у багатьох місцях пообсипався, понівечивши нанесений на ньому розпис, повідвалювалися цілі шматки облицювальної цегли. Видно було, що будувалася церква хоча вже й дещо після офіційної смерті радянської системи, але ж цілком згідно з авральними традиціями цієї таки вже мертвої радянської системи, й основною метою цього будівництва було якнайшвидше відмити «бабло» і, як тоді казали, «застовпити» місце за цілком визначеною релігійною конфесією, яка була органічною частиною цієї ж самої радянської комуністичної системи. «От і застовпили», — подумав Сергій, оцінивши не вельми привабливий вигляд храму ззовні і тільки передбачаючи не надто кращий стан храму всередині, оскільки до середини йому попасти не вдалося, адже храм був зачинений.

Людей в цей час в центрі було не багато. Небагато було машин. Та й сам центр містечка був невеликий, як і саме містечко, яке, взагалі то, було, мабуть, дещо навіть менше від села Веселого, та й зовні більше нагадувало велике село, аніж місто, чи навіть містечко. Сергій відразу ж охопило відчуття якоїсь безпросвітної провінційної забитості Першотравневого: ці, наче скам’янілі в безнадійному очікуванні покупця, обличчя продавців у кіосках, розтиканих на кожному кроці безлюдних вулиць; ці облуплені стіни, сміття на кожному кроці і сморід, що ніби виплоджував то тут, то там п’яниць і безхатченків, декотрі з яких ще плентались попід стінами на неслухняних ногах, а декотрі вже спали на узбіччях під кущами. Так немов у цьому забутому Богом місті застигло саме оце гнітюче осіннє повітря, символізуючи застиглу трьохсотлітню імперську кам’яну глибу часу, яку ніхто навіть і не намагається зрушити. Місто. Сергієві пригадалися незабутні гоголівські й чеховські описи забитої російської глибинки — безвихідь, сум, безнадія…

Аж раптом навколишня незрушність і тиша були миттєво порушені. Неочікуваність такого повороту подій була настільки незвичайною, що Сергія від несподіванки немов прошило струмом, вихопивши зі стану розслабленої задуманості. Вже протягом деякого часу прямо перед Сергієм ішла молода дівчина, на яку він не те, щоб звернув увагу, а просто несвідомо, думаючи про своє, помітив її, та й складно було посеред цього царства занехаяності не помітити її бездоганну статуру, пружну вишукану ходу, стильний одяг.

Й хоча Сергій, як кажуть, краєм ока відмітив ці її достоїнства, він все ж був поглинутий власними думками, і незнайомка хоч і йшла деякий час перед Сергієм, але знаходилась поза його свідомістю. Аж доки раптом не сталася ця сама несподіванка. Обігнавши на великій швидкості Сергія, прямо перед дівчиною гальмонув автомобіль, та так сильно й різко, що Сергієві аж стало жаль новеньких коліс цієї новенької дорогої іномарки. З машини вискочив водій, підскочив до дівчини, вхопив її за руку, смиконувши так, що напевне залишив синці на її тендітній ручці.