ЧАСТИНА ПЕРША

11.

— А де це наша нерозлучна молода педагогічна трійця? — запитав Сергій в Оксани, як вони вже відійшли на деяку віддаль від церкви. — На молитві я їх бачив, а як ми вийшли з храму, то навіть не можу збагнути, де вони поділися.

— От, нарешті, — здійняла догори вказівний палець Оксана. — Нарешті я зрозуміла з чого почати наше з тобою ознайомлення з селом Веселим. Розпочнемо нашу подорож з відвідин згаданої тобою молодої педагогічної трійці, адже Іринка, Олег та Славко відразу після вранішньої молитви негайно й нестримно подалися, так би мовити, виконувати свій громадський обов’язок. Тому ти їх, власне, вже й не побачив, вийшовши з церкви.

— І що ж це за громадський обов’язок такий, якщо, звісно, це не секрет?

— Звісно, не секрет. Зовсім навіть навпаки, бо ж їхня справа заслуговує на якнайширший розголос.

— Цікаво, цікаво, — це були не просто слова, Сергієві дійсно було таки цікаво.

— Так от, — в голосі Оксани пролунала нотка інтригуючого втаємничення, — Олег, Славко та Іринка розгорнули у нас дійсно таки грандіозну діяльність. Філологія, історія та фізична культура й спорт — три шкільних предмети, викладачами яких є Ірина, Славко та Олег. Ці саме три предмети, які вони викладають в школі, якраз і стали трьома наріжними каменями позашкільної діяльності нашої славної молодої педагогічної трійці. Ми всі разом вирішили, що саме на цих трьох дисциплінах можна виховати наше підростаюче покоління, що входить зараз в життя в умовах вільної незалежної України, а часу для викладання цих предметів у школі, як на наш погляд, відведено замало. От і вирішили ми створити таку собі позашкільну програму, яка, поєднуючи в собі всі ці три дисципліни, була б подана в такій формі й такими методами й способами, щоб якнайдохідливіше і якомога невимушено вплинути на нинішніх учнів нашої школи, а отже й на наше безпосереднє майбутнє, яким власне і є саме оці нинішні учні нашої школи. — І Оксана пильно придивилася до Сергія, неначе питаючи його: «Цікаво?».

— Навіть так! — вигукнув Сергій таким тоном, який не залишав ніякого сумніву в тому, що розповідь дівчини його надзвичайно зацікавила. — Цікаво, цікаво. Що ж це таке? Де це? Як це?

— Де це відбувається, ти дізнаєшся вже за декілька хвилин. Це тут неподалік, — показала вона рукою, — за селом. А що це і як це, ти побачиш на власні очі теж уже за декілька хвилин.

— Ось це і є наша маленька Запорізька Січ села Веселого, — показала Оксана, коли вони удвох із Сергієм, вибравшись із села, зійшли на пагорб, за яким перед ними відкрилась видолина, скраю якої біля підніжжя пагорба було збудовано щось на зразок мініатюрної фортеці, огородженої частоколом, а далі простяглося розлоге поле, яке вирувало рухом десятків хлопців та дівчат, зодягнутих в спортивно-військові однострої, які хоча й не були пошиті у виклично шароварному стилі, втім давали з першого ж погляду недвозначно зрозуміти, що під цим одягом дихають саме українські груди, б’ються українські серця, поломеніють українські душі — Сергію відразу ж спало на думку, як незвичайно одягається Оксана, якого в неї незвичайного оригінального крою сукні, які ніде й ніколи ні за які гроші не придбаєш в жодному магазині.

— Цікаво, — сказав Сергій, — хто це придумав такі оригінальні однострої для цих хлопців та дівчат? Цей одяг — справжній витвір мистецтва, повір мені, як не останній людині в цій царині.

На ці його слова дівчина тільки загадково глянула й мимовільно зашарілася.

— То пішли вже знайомитися з нашим табором майбутнього, — сказала Оксана вже підбадьорливим упевненим голосом. І вони почали повільно сходити пагорбом до вируючої молодечим завзяттям долини.

— Аго-о-ов! — гукнула Оксана своїм мелодійним голосом, коли вони вже підходили до імпровізованої фортеці, й помахала рукою.

— Аго-о-ов!.. Аго-о-ов!.. — залунали у відповідь Оксані десятки молодих дзвінких вигуків, і десятки рук здійнялися в привітальних радісних помахах.

— Слава Україні! — вигукнула Оксана, коли вони з Сергієм вже наблизилися до молоді.

— Героям слава! — вигукнув у відповідь молодечий дзвінкоголосий хор.

Але ніхто з молоді не покинув своєї справи й не кинувся назустріч новоприбулим — всі й надалі продовжували старанно вправлятися, виконуючи дані їм завдання. До Оксани ж із Сергієм вирушили тільки троє молодих педагогів, які тут верховодили — Олег Яневський, Славко Наливайко та Ірина Остапчук.

— Привіт, — радісно випалив безпосередній фізкультурник Славко, підбігши першим до Оксани й Сергія. — Привіт, привіт, — повторив він, потискаючи Сергієві руку.

— Дуже раді вас тут бачити, — і собі тиснучи Сергієву руку, вже більш стримано промовив Олег.

— Ні, справді ми дуже раді вас тут бачили, — додала Ірина, — це не просто слова ввічливості.

— А як вже я радий тут бути, — щиро відповів Сергій. — І що це у вас тут діється? — окинув він поглядом вируючу молоддю долину. — Просто краса і велич.

— Зараз наші козаки й козачки фізично вправляються, адже їм скоро доведеться здавати іспити, — окинув і собі вдоволеним поглядом завзяту молодь Славко. — А нормативи у нас «о-го-го»: тільки на перекладині треба підтягнутися хлопцям двадцять, а дівчатам п’ятнадцять разів! — в його словах вчувалась непідробна гордість. — А біг — і крос і спринт, стрільба з лука і пневматичної зброї, рукопашний бій… — гордість в його словах все наростала, здавалось, що свій перелік він ладен продовжувати до нескінченності.