Розділ 9: Ціна розбитих клинків у тенетах зради

Ніч над океаном була густою, наче розлита чорнила, і лише фосфоричне сяйво хвиль Смарагдового моря освітлювало шлях піратській армаді. Флагман ішов на чолі сотні кораблів. Вітер натягував чорні вітрила, щогли жалібно рипіли, а за ними, розрізаючи воду, рухалася справжня армія Тортуги. На палубі панувала відносна тиша, але ця тиша не приносила спокою. Вона була вагітна таємницями, про які більшість членів «зграї» навіть не здогадувалися.

Картина 1: Мовчання кісток та паніка «літописця»

Ютіш сидів на перевернутій бочці біля камбуза, загорнувшись у суху ковдру, яку йому кинув Альшаїн. Його шикарний камзол сушився на канатах, а сам хитрун дрібно тремтів — і не так від холодної морської води, як від жаху, що випалював його зсередини. Сувій пергаменту лежав на його колінах, але перо залишалося сухим. Перед очима Ютіша досі стояли червоні штори борделю «Червона Сирена» та слова, які він випадково підслухав крізь п'яний сміх сирен.

Поруч із ним, притулившись до борту, сидів Гіло Скелет. Він методично протирав колінну чашечку старою ганчіркою, і в нічній темряві його порожні очниці здавалися двома чорними дірами.

— Гіло... — тихо, майже беззвучно покликав Ютіш, озираючись, чи немає поруч Альшаїна чи Арвена. — Скажи мені, старий... Тобі колись бувало так страшно, що здавалося, ніби твій хвіст зараз відвалиться сам по собі?

Гіло зупинився, повільно повернув череп до тіфлінга і видав короткий клацаючий звук. — Мені? Страшно? Ютіше, друже мій, у мене немає хвоста, як і шлунка, щоб відчувати цей твій... страх. Але знаєш, що кажуть скелети, коли потрапляють у шторм? «Головне — триматися за ребра, бо м’язи вже не підстрахують!» Ха-ха... Клац.

— Я серйозно, Гіло! — Ютіш роздратовано стиснув кулаки, подаючись уперед. — Твої жарти вже поперек горла стоять. Нам усім. Я... я почув дещо на Тортузі. Дещо, що повністю перекреслює план Барона Залізне Око. Якщо я скажу Еліс — вона спопелить мене на місці. Якщо змовчу — весь цей флот піде на дно разом із нами.

Посмішка Гіло (якщо це можна було назвати посмішкою на оголеній щелепі) раптом згасла. Клацання кісток припинилося. Скелет повільно підвівся, і в його постаті з’явилася така зловісна, давня велич, якої Ютіш ніколи в ньому не бачив.

— Ти думаєш, що Тортуга — це найстрашніше місце, хлопче? — голос Гіло раптом втратив свій комічний свист, ставши глибоким, наче шепіт із могили. — Ти панікуєш через плани смертних піратів. А ти знаєш, ХТО такий Аркош насправді?

Ютіш зглотнув, мимоволі втискаючи голову в плечі. — Еліс казала... Касіан казав... напівгоблін, напівлюдина. Потвора з болот.

— Напівгоблін, так, — тихо прохрипів Гіло, дивлячись кудись у відкритий океан, повз піратські кораблі. — Але він поєднав у собі не просто бруд. Він узяв хитрість гнилих трясовин та холодний, прорахунковий людський розум. Я знав його, Ютіше. Задовго до того, як твої предки навчилися обвішувати свої роги ланцюжками. Я знав його в часи Великої Заборони.

Ютіш затамував подих. Пергамент вислизнув з його рук. — Ти... ти знав його? Але ти ж казав, що ти просто жертва випадкового прокляття!

— Скелети багато чого кажуть, щоб живі не ставили зайвих питань, — Гіло знову повернувся до протирання кісток, але його голос залишався важким. — Меч Сліз, який Еліс так гордо тримає на поясі... Ти думаєш, він зламався сам? Від старості? Ні. Була ціна. Страшна ціна, яку довелося заплатити, щоб зупинити Аркоша тисячу років тому. І я був тим, хто тримав молот, коли цей клин розлетівся. А тепер вона несе його назад. Прямо йому в руки.

— То... то що мені робити? — Ютіш був готовий розридатися. — Що мені сказати Еліс?!

— Кажи правду, ящірко, — пролунав ззаду сухий, безжальний голос.

Ютіш підскочив на місці. З тіней біля щогли вийшов Альшаїн. Його арбалет був закинутий за спину, а руки схрещені на грудях. Його похмурий погляд був спрямований прямо на Ютіша. — Якщо ти приховуєш щось, що загрожує Еліс, — я сам скину тебе за борт до того, як ми побачимо перші рифи. Кажи. Що ти почув у борделі?

Картина 2: Пульс прадавнього кришталю

Поки на баку корабля назрівав жорстокий допит, на кормі Флагмана панувала зовсім інша атмосфера. Еліс стояла біля борту, тримаючи в руках свою магічну сферу. Золотий пісок усередині кружляв повільно, вимальовуючи знайомі силуети батьків. Вони трималися. Купол над їхнім островом мерехтів, але стояв.

— Ти знову не спиш, — м’який, глибокий бас змусив її здригнутися від несподіваного тепла.

Валрут підійшов тихо, наскільки це було можливо для велетня його розмірів. Він став поруч, закриваючи її своїм могутнім плечем від холодного нічного бризу. Еліс підняла на нього свої срібні очі. Вона помітила, що він більше не відводить погляду, як раніше. У його очах більше не було того дитячого збентеження — там горіла тиха, зріла й віддана любов воїна, готового померти за свою королеву.

— Я відчуваю, як тато віддає останні сили, Валруте, — тихо сказала Еліс, ховаючи сферу в кишеню мантії. — Ми йдемо з цілою армією, але мені здається, що час витікає, як цей пісок.

Меч Сліз на її поясі раптом видав низький, вібруючий гул. Еліс скрикнула від несподіванки, схопившись за руків’я. Сині іскри пробігли по її шкірі, вкритій вітіліго, і білі плями на її руках спалахнули отруйним, сліпучим світлом. Магія артефакту богів раптом почала закипати, вириваючись із-під контролю, намагаючись випити життєву силу дівчини.

— Еліс! — Валрут зреагував миттєво.

Він не злякався синього полум’я. Його велика, важка долоня опустилася на її руку, що стискала меч. Але в цей момент сталося дещо дивне. З-під його широкого пояса вирвалося м’яке, глибоке блакитне сяйво. Це був маленький кулон із прадавнім кришталем, який він купив у старого орка на Тортузі.

Щойно світло кулона торкнулося Меча Сліз, дика вібрація артефакту миттєво вщухла. Сині іскри згасли, а плями на шкірі Еліс повернулися до свого звичайного, примарного стану. Важкість, яка щойно ледь не розірвала її жили, зникла, залишивши лише приємне прохолодне заспокоєння.