Розділ 6: Команда тінеходців: Перше випробування

На виході з розпечених тунелів Печери Попелу, де повітря нарешті стало трохи свіжішим, на команду чекав «сюрприз». Тіні біля виходу раптом ожили: загін загарбників у важких обладунках, виставивши списи, перегородив шлях.

Еліс не встигла навіть оголити Меч Сліз, як повз неї пронісся Валрут. Це не був бій — це був стихійний бедлам. Велетень просто врізався в ряди ворогів, наче обвал у горах. Його масивний молот літав із такою швидкістю, що нападники розліталися в різні боки, як сухі тріски. За лічені хвилини простір перед виходом був завалений уламками щитів та нерухомими тілами.

Еліс стояла, затамувавши подих. Вона знала, що він сильний, але така первісна, нестримна міць її по-справжньому вразила.

Рікі та Тікі на її плечах лише грізно шипіли, випустивши крила, готові до атаки, яка так і не знадобилася. Валрут зупинився, важко дихаючи, його груди здіймалися, а від шкіри йшла пара.

— Фух... — велетень витер піт з чола важкою долонею, намагаючись вгамувати задишку.

Арвен, який уже тримав у руках свої кинджали, незадоволено скривився і сховав зброю. Його почало відверто нудити від того, що він навіть не встиг вступити в гру. — Валруте, ти як дика тварина! — пробурчав Арвен, очищаючи невидимий пил з рукава. — Все потрібно робити з розумом, тактично, а не просто розкидати ворогів, наче сміття. Ти міг би залишити мені хоч когось для розминки!

— Ну... я це... на інстинктах, — ніяково відповів Валрут, почухавши потилицю.

Еліс зробила крок вперед. Вона підійшла до велетня і вдячно поклала руку йому на плече. — Це було вражаюче, Валруте. Дякую тобі, — тихо сказала вона.

Валрут миттєво застиг. Його очі зустрілися з її срібним поглядом, і в ту ж мить він знову став кольору розпеченого заліза. Велетень сором’язливо відвів погляд у підлогу, густо почервонівши.

Ютіш, який увесь цей час ховався за валуном, вискочив звідти з єхидною посмішкою. — Ой-ой-ой! Наш грізний вбивця знову перетворився на перелякане телятко? Валруте, дивись не розплався від одного дотику нашої королеви, бо мені не хочеться тебе відшкрябувати від каміння!

Еліс навіть не обернулася. Вона просто різко вдихнула і випустила з рота струмінь чистого синього полум’я прямо в бік тіфлінга. Ютіш ледь встиг відскочити, але край його плаща обпалило.

— Гей! Ти що коїш?! — закричав Ютіш, обмацуючи свій одяг. — Це ж новий шовк! Що ти зробила?! Так не можна, це ж майно!

— Ти взагалі не мав іти з нами, — холодно відрізала Еліс, нарешті глянувши на нього. — Ще один звук про Валрута — і наступного разу я не промахнуся.

Ютіш миттєво заткнувся, притиснувши хвіст. — Вибач... мовчу, — пробурмотів він, з розпачем розглядаючи дірку в плащі.

Тим часом Альшаїн підтягнув до центру єдиного нападника, який залишився притомним. Той тремтів, дивлячись на Еліс як на привид. — Кажи, що знаєш, — наказала вона, схилившись над ним.

— Ми... ми не можемо знайти острів! — заридав найманець. — Наші карти не працюють. Купол ніби переміщується! Головний... той, хто нас зібрав... він розіслав загони по всіх землях. Він діє нелогічно, просто тисне масою, сподіваючись, що хтось випадково натрапить на вхід. Він наказав нам брати в облогу кожен клаптик суші в океані!

Еліс відійшла до Лоріель та Альшаїна. Її обличчя стало похмурим. — Отже, вони б’ють наосліп, але їх надто багато, — прошепотіла вона. — Вони не знайдуть батьків самі, але вони виснажать тата постійними атаками на купол.

Лоріель кивнула, задумливо дивлячись на полоненого. — Якщо вони діють так хаотично, значить, лише одна людина знає справжню мету.

— Значить, план змінюється, — підсумувала Еліс, стискаючи руків'я Меча Сліз. — Нам не потрібно битися з кожним загоном. Нам потрібно знайти того, хто все це почав. Нам потрібно взяти головного в заручники. Тільки так ми змусимо їх відступити від острова.

Після допиту команда не стала церемонитися з полоненим. Його зачинили в іржавій клітці, яку Валрут одним маневром закинув назад у глибину Печери Попелу. Відчайдушні крики найманця ще довго лунали ехом у тунелях, але герої вже відійшли далеко, залишаючи темряву підземель позаду.

Шлях пролягав через високі гори та безкраї полонини. Вони йшли багато часу, поки нарешті не дісталися до непримітного, схованого від чужих очей озера. Вода в ньому була настільки прозорою, що здавалася зачарованою.

Поки команда облаштовувала табір, Еліс відійшла до води і дістала свою скляну сферу. Пісок усередині кружляв, показуючи, що батько все ще тримає купол, а матір готується до оборони. — Вони тримаються, — тихо промовила Еліс. — Вони виграли трохи часу.

Почалося спокійне обговорення планів. Валрут, хоч і був героєм останньої сутички, все ще боявся навіть підняти очі на Еліс. Вона йому справді подобалася, і ця щира дитяча сором'язливість велетня здалася дівчині цікавою. Еліс, помітивши його стан, вирішила трохи розважитися.

Вона підійшла до нього, граціозно сівши поруч.

— Знаєш, Валруте, — почала вона з легкою ноткою флірту в голосі, — ти неймовірно сильний. Я ще ніколи не бачила такої потужності. Може, розкажеш, як ти навчився так розкидати ворогів?

Від цих слів Валрут розпікся настільки, що від його плечей буквально пішла пара. Не в силах витримати напруги, він просто підірвався з місця і з гучним сплеском стрибнув прямо в холодне озеро, щоб хоч трохи охолонути.

Ютіш, звісно, не міг пройти повз таку сцену. — Дивись, Альшаїне, наш «Руйнівник Скель» вирішив стати водяним! — закричав він, відпускаючи черговий невдалий жарт. Але Альшаїн був налаштований вороже. Втомившись від постійного патякання тіфлінга, він мовчки вихопив арбалет і випустив болт прямо в бік Ютіша. Стріла пройшла в сантиметрі від вуха «принца обіцянок», пришпиливши його плащ до дерева.

Лоріель залилася сміхом, бігаючи навколо них. — Альшаїне, облиш його! — крізь сміх кричала вона. — Стріляти в Ютіша — це зовсім не прояв мужності, він же навіть не захищається!