Розділ 4: Ціна небесного металу

Ніч стиснулася навколо них, важка й липка від страху. Вони відійшли на кілька миль від місця засідки, пробираючись крізь чагарники, де гілки били по обличчю, наче батоги. Альшаїн йшов попереду, майже не дивлячись на компас — він відчував ліс шкірою. Нарешті він зупинився під розлогими вітами старого дуба.

— Тут. Жодного вогню, — кинув він коротко, скидаючи важкий арбалет. Його голос був напруженим. — Лоріель, перевір периметр. Еліс...

Він не договорив. Еліс, яка весь цей час трималася лише на впертості, похитнулася. Її обличчя стало білим, як крейда, а срібні очі згасли, ставши тьмяними й порожніми. Меч Сліз у її руці вібрував, видаючи ледь чутний гул, що висмоктував з неї останні сили. Вона повільно опустилася на коріння дерева, важко дихаючи.

— Вона горить, — Альшаїн миттєво опинився поруч. Його грубі пальці торкнулися її чола, і він нахмурився. — Я казав... ненавиджу, коли через необережність доводиться латати дірки в людях.

Він почав швидко діставати зі своєї сумки сушені трави та флакони. Попри свою зовнішню грубість, він діяв надзвичайно обережно. Лоріель підсіла ближче, намагаючись не панікувати.

— Еліс, чуєш мене? — прошепотіла ельфійка. — Знаєш, Гіло казав, що скелети не ходять у гості, бо в них немає... ну, ти пам'ятаєш! Давай, розплющ очі!

Але Еліс не чула її. Вона була десь глибоко в собі, там, де пісок магічної сфери змішувався з туманом виснаження. Вона чула голоси. Вони були далекими, але сповненими такого розпачу, що серце стискалося.

«Еліс! Ти взяла на себе забагато! Сила Меча — це не просто сталь, це плач богів!» — голос Есміара звучав як гуркіт грому, в якому відчувався страх батька за свою дитину. «Доню, дихай... Тіні не мають тебе поглинути. Борися за світло всередині», — шепотіла Ея, і її голос був наче прохолодна вода на обпечену шкіру.

Рікі та Тікі, які зазвичай сперечалися, зараз сиділи поруч, притиснувшись до плечей Еліс. — Вона не розрахувала, — прошипіла права голова, Рікі. — Артефакт п’є її кров, наче молоде вино. Есміар попереджав нас! — Звісно, попереджав, — огризнувся Тікі, але в його очах була тривога. — Але хто нас слухає? Ми ж просто «коти». Якщо вона використає його ще раз до того, як відновиться... її душа просто розсиплеться на іскри.

Альшаїн підніс до губ Еліс дерев’яну ложку з гірким, димним відваром. — Пий, — наказав він. — Це корінь сивого терену. Він прибере лихоманку, але не поверне магію. Тобі треба зрозуміти, «напарнице», що цей меч — не іграшка.

Еліс нарешті відкрила очі. Світ хитався, але тепло відвару почало розливатися тілом. Вона подивилася на Альшаїна, який занадто міцно стискав її зап’ястя, перевіряючи пульс. — Чому... рубін не спрацював? — ледь чутно запитала вона.

Альшаїн відвів погляд, закриваючи свою сумку з ліками. — Бо Слідопити Світанку використовують кров’яний слід. Вони шукають не твоє тіло, а твою сутність. Рубін ховає тебе від очей, але не від їхніх амулетів. Нам потрібно до таємного гроту на півночі. Там тече підземна річка, чиї води змивають будь-яку магічну мітку.

Еліс мовчки кивнула, дивлячись на свої руки, що все ще тремтіли. Вона відчувала страх батьків, занепокоєння котів і нову, дивну відповідальність перед тими, хто зараз сидів поруч із нею в темряві.

Еліс повільно ковтнула гіркий відвар, відчуваючи, як холодний опік у грудях відступає. Тікі, ліва голова кота, раптом випрямився і пильно подивився на Меч Сліз, що лежав на траві. Його вуса смикалися від залишкової магії.

— Нам треба щось знайти, і зробити це швидко, — прошипів Тікі. — Ця залізяка не просто п'є твою силу, Еліс. Вона шукає господаря, який здатен втримати шторм. Ти зараз для нього — просто посудина, яка тріщить по швах. Якщо ми не знайдемо «Упокорювач», наступний удар меча стане для тебе останнім.

Рікі нахилив свою голову ближче до вуха Еліс, його голос став таємничим, наче шелест сухого листя. — Легенда... — промуркотів він. — Есміар якось згадував її, коли думав, що ми спимо. Він казав про «Серце Гірського Кришталю». Це не камінь, це стародавній затискач, викуваний із застиглого подиху першого дракона. Тільки він може стримати лють Сльози Богів і направити її в лезо, а не в твої жили. Батько казав, що його сховали там, де сонце ніколи не цілує землю.

Альшаїн, який до цього мовчки набирав у флягу воду, різко підвів голову. Його погляд став ще серйознішим. — «Де сонце не цілує землю»... Це Срібні Гроти. Вони знаходяться глибоко під Туманним лісом. Там панує вічна ніч, а повітря настільки густе від вологи, що жоден переслідувач не зможе винюхати твій слід.

Лоріель обійняла свої плечі, здригнувшись. — Звучить як місце, де я точно захочу нити ще більше, ніж зазвичай. Але якщо це допоможе Еліс не розсипатися на попіл — я за.

— Тоді вирішено, — Еліс спробувала підвестися, опираючись на плече Альшаїна. — Нам потрібно зачаїтися. Слідопити Світанку очікують, що ми підемо головним трактом до наступного міста. Але ми підемо вниз, у темряву.

Альшаїн кивнув і почав замітати їхні сліди хвоєю. — Рушаємо негайно. В гротах ми зможемо не лише сховатися, а й дати тобі час прийти до тями. І якщо Рікі правий щодо кришталю, то ми вийдемо з тих печер або зі справжньою зброєю богів, або не вийдемо зовсім.

Еліс востаннє подивилася на магічну сферу в кишені. Голоси батьків у її голові стихли, залишивши лише тривожне відлуння. Вона знала: вони бояться за неї, але іншого шляху немає.

— Рікі, Тікі, — покликала вона котів. — Слідкуйте за повітрям. Якщо почуєте запах срібла або металу — кажіть одразу. Тепер ми граємо в хованки зі смертю.