Розділ 2: Остання варта Гіло

Дорога до Сліз Бурі виявилася довшою, ніж обіцяли пташки Лоріель. Півтора дня безперервної ходи через густі хащі та кам’янисті схили почали даватися взнаки. Еліс йшла попереду, її кроки були легкими й ритмічними. Вона звикла до довгих переходів — магія в її крові давала їй витривалість, про яку звичайні люди могли лише мріяти.

— Тікі, скажи їй, що якщо вона ще раз запитає «чи скоро ми прийдемо», я залишу її розмовляти з деревами, — кинула Еліс, не обертаючись.

Двоголовий кіт на її плечі ліниво позіхнув обома пащами. Тікі лише муркнув щось у відповідь, але Лоріель, яка ледь пленталася позаду, почула це.

— Ой, та ладно тобі, Еліс! — заскиглила ельфійка, поправляючи свій плащ. — Ми йдемо вже цілу вічність! Мої ноги скоро відмовляться служити, а спина... Ох, давай зробимо перерву? Будь ласочка! Всього на десять хвилин!

Еліс зупинилася і різко розвернулася. Її чорне пасмо волосся хлиснуло по обличчю. — Ми йдемо всього півтора дня, Лоріель. Ти сама втягнула мене в цю «пригоду», сама обіцяла золоті гори та Сльози Бурі. А тепер ниєш, як людська дитина?

Лоріель скорчила жалісну гримасу, але в її очах все одно іскрилася та сама незгасна цікавість. Зрештою, Еліс зітхнула. Їй теж не завадило б очистити думки від постійного щебетання ельфійки. — Гаразд. Перепочинок. Збирай хмиз.

Лоріель миттєво ожила. Вона з неймовірною швидкістю назбирала сухих гілочок, наче її втома випарувалася за секунду. Коли маленька купка дерева була готова, Еліс підійшла ближче. Вона не стала діставати кресало. Вона просто зробила глибокий вдих, і з її вуст вирвалося коротке, але яскраве вогняне полум'я — вогняний подих, що миттєво запалив багаття.

— Ого! Це було неймовірно! — Лоріель аж підстрибнула, заворожено дивлячись на вогонь. — Еліс, ти просто ходячий смолоскип! Як ти це робиш? Це від тата чи від мами?

Поки Еліс намагалася ігнорувати захоплення ельфійки, Рікі та Тікі підібралися ближче до Лоріель. Вони почали щось жваво муркотіти та шипіти їй на вухо. Ельфійка почала кивати, її очі розширювалися. — Справді? І вона в дитинстві теж так робила? А про те, як її мама...

— Шик! — Еліс різко перервала їх, зиркнувши на котів так, що ті миттєво притисли вуха. — Ану мовчати! Чому ви розповідаєте незнайомій особі стільки про мою сім'ю? Ви ще її родовід згадайте!

Вона роздратовано підкинула гілку в багаття. Її таємниці були її бронею, а ці пухнасті зрадники розкидали їх направо й наліво.

Коли вогонь догорів, а сонце почало хилитися до заходу, вони знову вирушили в дорогу. Нарешті, крізь завісу старезних дерев, перед ними постало те, заради чого вони подолали цей шлях. Сльози Бурі. Величне й похмуре сховище, що дихало давньою магією та чекало на тих, хто наважиться увійти.

Сховище «Сльози Бурі» постало перед ними як розірвана рана в скелі, облямована колонами, що нагадували застиглі блискавки. Повітря тут було важким, насиченим електрикою, від якої волосся на загривку Рікі та Тікі встало дибки.

Раптом тишу розітнуло гучне шипіння. Двоголовий кіт на плечі Еліс почав викручуватися, наче намагався розірватися навпіл.

— Це воно! Я відчуваю запах старого золота і застояного грому! — прошипіла права голова, Рікі. — Яке золото, дурню? — огризнулася ліва голова, Тікі, випускаючи пазурі в мантію Еліс. — Тут пахне смертю і забутими молитвами. Ми не маємо туди йти. — Ти завжди був боягузом, Тікі! Есміар казав, що це місце — ключ. Він малював нам це на піску, пам'ятаєш? — Він малював це як застереження, а не як запрошення на пікнік! — Тікі люто блимнув жовтими очима на брата. — Ця штука всередині... один невірний рух, і від цього села не залишиться навіть попелу. Один помах — і все живе скосить, наче траву серпом.

Лоріель застигла з роззявленим ротом, переводячи погляд з однієї голови на іншу. Її каштанове волосся ледь помітно іскрилося від статичної напруги. — О боги... Ви це чуєте? Ви теж це бачите? — вона підійшла ближче, ігноруючи застережливий жест Еліс. — Рікі, сонечко, що саме твій батько розповідав про артефакт? Він справді такий потужний?

Еліс відчула, як по спині пробіг холодок. Вона знала, що її коти незвичайні, але чути, як вони відкрито обговорюють таємниці її батька при чужинці... це було занадто. — Ви... ви про це знали? — прошепотіла Еліс, дивлячись на котів. — Батько говорив з вами про Сльози Бурі, поки я вчилася володіти серпом?

— Він казав, що це Сльоза самого Небожителя, — поважно відповів Рікі, виструнчившись на її плечі. — Артефакт, здатний підкорювати шторми. — Або нищити цілі народи, якщо потрапить не в ті руки, — похмуро додав Тікі.

Лоріель аж затремтіла від захвату, її допитливість явно взяла гору над страхом. — То ми йдемо за зброєю, яка може зрівняти місто з землею одним змахом? Еліс, твоя родина ховала неймовірні речі! Рікі, а там є пастки? А двері відчиняються словом чи кров'ю?

Еліс різко шикнула, змушуючи всіх замовкнути. — Досить! — вона насунула каптур глибше, приховуючи біле пасмо. — Якщо цей артефакт настільки небезпечний, ми маємо забрати його першими, поки мисливці не зрозуміли, куди веде мій «хибний слід».

Вона міцніше стиснула срібний серп. Тепер це була не просто цікавість Лоріель — це був спадок її крові, який кликав її з глибини скель.

Крокуючи під високе склепіння «Сліз Бурі», Еліс відчула, як магія тисне на плечі. Стіни собору були живими — вони розповідали історію. Лоріель, забувши про втому, заворожено торкалася пальцями фресок. Там, у золоті та багряноті, було зображено літопис Аасімарів, а поруч — похмурі попередження про Велику Заборону. Малюнки кричали про гріховність союзу світла й пекла, про вогонь, що чекає на тих, хто наважиться поєднати асімара та тіфлінга.

У центрі зали на постаменті спочивав він. Величний меч, оздоблений камінням, що мерехтіло в напівтемряві. Під ручкою, ледь помітно, пульсувала прозора крапля — справжня Сльоза Богів. Але зброя була мертвою: лезо переломилося навпіл.

— Щоб оживити його, потрібна кров двох світів, — прошепотіла Еліс, відчуваючи, як у грудях защеміло.