 РОЗДІЛ 1: Ціна вироку

Перше правило «хибного сліду» було простим: ніколи не залишайся там, де тебе встигли роздивитися.

Еліс підвелася з кам’яного виступу. Її рухи були точними й вивіреними, як у воїна, що звик до обладунків, хоча на ній була лише цупка шкіра та довга, важка мантія з глибоким каптуром. Вона підхопила срібний серп, відчуваючи його звичну вагу, і впевнено покрокувала до виходу. Коли вона ступила за межі печери, холодне ранкове повітря вдарило в обличчя, намагаючись пробратися під одяг. Еліс навіть не здригнулася. Вона помітила на свіжій росі чужі відбитки — неглибокі, залишені кимось легким, хто намагався бути непомітним. Мисливці? Можливо. Але вона не прискорила крок і не обернулася. Її постать залишалася стійкою, наче скеля, яку не здатна похитнути жодна буря.

Її шлях лежав до селища Озерний Край. Це було похмуре місце, де над дахами низько висіли важкі хмари, а повітря просякло запахом гнилої води та тваринного страху. Люди тут ховалися за зачиненими віконницями, бо знали: десь поруч у тумані чатує те, що не належить цьому світу.

Еліс штовхнула важкі двері місцевого бару. Усередині запала тиша. Запах дешевого елю та немитих тіл змішався з димом від вогнища. Вона не зняла каптур, дозволяючи лише кінчику своєї дерев’яної люльки та примарному сяйву очей натякати на свою присутність. На її плечах Рікі та Тікі одночасно розправили крила, змусивши корчмаря позадкувати.

— Я прийшла за замовленням на монстра, — її голос прозвучав низько й холодно, перекриваючи тріск дров.

Староста села, огрядний чоловік з тремтячими руками, витер піт із чола: — Ми дамо десять золотих монет... це все, що ми зібрали.

— Десять монет за істоту, яка випиває душі ваших дітей раніше, ніж вони встигають закричати? — Еліс зробила крок вперед, і світло від каміна вихопило її білі плями на руках, схожі на магічні знаки. — Двадцять золотих, повний мішок травника і недоторканність на дорогах цього краю.

— Це грабіж! У нас немає таких грошей! — вигукнув хтось із кутка.

— Тоді шукайте когось іншого, хто погодиться померти за десять монет, — вона розвернулася, щоб піти, і важкий поділ її мантії здійняв пил з підлоги.

— Стій! — вигукнув староста, збліднувши ще дужче, коли Тікі видав загрозливе гарчання. — Добре. Двадцять золотих. Тільки принеси його голову.

Еліс зупинилася, але не обернулася. Вона знову затягнулася люлькою, випускаючи густе кільце диму, яке на мить закрило її постать. — Голову ви спалите самі. Мені потрібна лише істина, яка за нею стоїть.

Не чекаючи відповіді, вона вийшла в туман. Еліс зупинилася, але не обернулася. Вона знову затягнулася люлькою, випускаючи густе кільце диму, яке на мить закрило її постать. — Голову ви спалите самі. Мені потрібна лише істина, яка за нею стоїть.

Не чекаючи відповіді, вона вийшла з корчми. Холодне повітря Озерного Краю відразу обійняло її, намагаючись пробратися під мантію, але вона лише міцніше перехопила держак свого срібного серпа.

Біля межі селища, де туман ставав настільки густим, що здавався живим, Еліс зупинилася. Її рухи стали різкими та зосередженими. Вона повільно скинула каптур, дозволяючи Рікі та Тікі вільно розправити крила. Їхні чотири жовті очі почали синхронно пульсувати, пронизуючи темряву попереду.

Еліс дістала з кишені мішечок із магічним компонентом і розтерла його між пальцями. Її шкіра, вкрита вітіліго, почала ледь помітно мерехтіти — білі плями на руках спалахнули примарним сріблом, наче сузір’я на нічному небі. Вона перевірила інерцію серпа, зробивши короткий, свистячий помах у повітрі. Метал відгукнувся ледь чутним гулом небесного резонансу.

Вона не просто йшла вбивати монстра. Вона вибудовувала навколо себе простір, де світло батька ставало її захистом, а бойова лють матері — її волею.

— Тікі, тримай лівий фланг. Рікі, не дай йому зайти зі спини, — коротко кинула вона, і її голос став настільки ж гострим, як і лезо в її руках.

Вона зробила глибокий вдих, востаннє відчувши присмак вишневого тютюну на губах, і крок за кроком почала занурюватися в туман, стаючи частиною тієї темряви, яку вона прийшла приборкати.

Туман над озером не просто висів — він лип до шкіри, наче брудна вата. Еліс зупинилася, закрила очі й дозволила резонансу крові вести її. Внутрішній гул став нестерпним, коли вона відчула попереду щось чужорідне, що пахло горілою корою та озоном.

З води, наче кістяк велетня, здіймався монстр. Він нагадував величезне обвуглене дерево, чиє коріння в’їлося в мулисте дно. З кожного боку стовбура витріщалися спотворені дерев'яні обличчя з пустими очницями, а в самому центрі, за сплетінням гілок, пульсувало ядро кольору електрик. Воно освітлювало туман отруйним блакитним сяйвом.

— Ще одна смертна прийшла подивитися на досконалість? — одне з облич ворухнуло розщепленими губами. Голос був скрипучим, але сповненим нестерпної зверхності. — Яка нудьга. Твоя шкіра виглядає так, ніби світло й тінь не змогли поділити твоє нікчемне тіло.

— Чому ти тут? — Еліс міцніше стиснула серп. — Це озеро належало людям, поки ти не вирішив зробити його своїм гнилим троном.

— Озеро? Люди? — Монстр видав звук, схожий на тріск сухого гілля, що ламається. Це був сміх. — Я прикрашаю цей брудний край своєю присутністю. Ти маєш дякувати мені за те, що твій останній погляд зупиниться на чомусь настільки величному, як я. Твоє життя — лише хмиз для мого сяйва.

Еліс не стала чекати. Вона рвонула вперед, срібний серп розсік повітря, залишаючи за собою слід магічної іскри. Бій почався миттєво. Монстр був швидким, його гілки-батоги били з неймовірною силою, а Рікі та Тікі з криками пікірували на дерев'яні обличчя, намагаючись виколоти очниці.

Раптом світ навколо Еліс здригнувся. Блакитне сяйво ядра спалахнуло, засліплюючи.

— Ти думаєш, що ти сильна? — прошепотів голос монстра прямо у неї в голові. — Подивися, що про тебе думають насправді.

Туман розсіявся, і замість чудовиська Еліс побачила їх. Есміар та Ея стояли на воді, огорнуті холодним світлом. Їхні обличчя, які завжди були її прихистком, тепер були спотворені презирством.