Пролог

Пролог: Тіні печери та шепіт крові

Вогке повітря печери пахло вапняком і задавненою темрявою, але всередині тютюнового бар’єру, який виставила Еліс, панував зовсім інший світ. Вона сиділа на пласкому камені, підібравши під себе ноги. На її плечах застигли Рікі та Тікі, їхні чотири жовті оченята пронизували сутінки, наче маленькі ліхтарі.

Перед нею на землі лежав срібний серп, а поруч — скляна сфера з піском, що ледь помітно пульсувала. Еліс закрила очі, дозволяючи небесному резонансу в її крові стати гучнішим. Це був її спосіб «зателефонувати» додому — туди, де світло й тінь не воювали, а кохали.

Спершу прийшло тепло. Воно розлилося від серця до кінчиків пальців, приносячи з собою голос, схожий на відлуння дзвонів у чистому гірському повітрі. Це був Есміар, її батько — Аасімар, чиє небесне сяйво колись зцілило саму смерть.

— Ти далеко, зірко моя, — пролунав у її голові його лагідний голос.

— Твій шлях огорнутий туманом, але твоє світло не згасає.

Слідом за теплом прийшла вібрація в основі черепа, низька й густа, наче муркотіння великої кішки. Ея, її мати — грізна воїтелька-тіфлінг, яка змінила пекло на тишу магічного райського острова.

— Тіні навколо тебе ворушаться, маленька мисливице, — прошепотіла Ея, і Еліс відчула, як її власні бойові рефлекси загострилися.

 — Мисливці близько, але вони шукають не те, що потрібно. Ти добре справляєшся.

Еліс ледь помітно ворухнула губами, не відкриваючи очей. Її голос був ледь чутним шепотом, призначеним лише для цієї печери.

— Чи варто мені довіряти тим, хто прийде на світанку? — запитала вона, стискаючи в кишені люльку.

— Довірся не словам, а серцебиттю, — відгукнувся Есміар.

— І пам’ятай про ціну знань, які ти шукаєш. Деякі таємниці краще залишати в тіні, — додала Ея з тією загадковістю, яка завжди супроводжувала їхні поради.

— Скільки ще мені бути «хибним слідом»? — голос Еліс здригнувся.

У відповідь вона відчула лише хвилю заспокійливого озону та присмак вишневого тютюну.

— Допоки любов робить тебе непереможною. Допоки лілії цвітуть під куполом. Ти — наш голос у світі, який нас не прийняв.

Резонанс почав згасати. Еліс розплющила очі — її зіниці ще мить палали чистим білим світлом, перш ніж знову стати звичайними. Вона була одна в холодній печері, але відчуття батьківських рук на плечах — одного теплого і сяючого, іншого прохолодного і сильного — все ще тримало її.

Вона дістала люльку, розпалила її і випустила густу хмару диму.

*Далі йдуть думки Еліс:

— Тікі каже, що вони не сказали нам головного, — тихо промовила Еліс до своїх котів.

— А Рікі вважає, що ми вже знаємо все, що потрібно.

Еліс підвелася, підхопила серп і крізь завісу диму подивилася на вихід з печери, де вже починало виднітися як ніч уже почала стікати з неба, залишаючи по собі лише попіл сутінків.

 Пригода тільки починається…