4

Стоячи біля огорожі кладовища, я дивувався іронії долі і розумів, що якщо мене тут зловлять церковники, зв'язки з імперською поліцією навряд чи мене врятують. Як дивно: нещодавно ми згадували нещасного пана Онтеро, а ось тепер я з неймовірною точністю повторюю його вчинки. Слід тягнувся далі, і я знав, що піду за ним. Але все ж варто було обдумати наслідки, хоча б через проблеми, які я міг принести своєму клану. Я обдумав. Вжахнувся. І, одним стрибком перелетівши через огорожу, почав крастися в глибину кладовища.

Відриваючи від гострих виступів могильних огорож і колючих кущів шматочки свого плаща, я мріяв про те, як було б чудово набути своєї іншої форми і у вигляді кота непомітно пересуватися вузенькими стежками. Але це зайняло би певний час, і, крім того, у момент «переходу» я був досить вразливий. Тож довелося відкинути цю ідею.

Слід обривався біля старого напівзруйнованого склепу. Було б нерозумно одразу сунутися всередину, тим більше що це могла бути пастка. Тому я вирішив запустити в могильник розвідника. Озирнувшись, я знайшов підходящого за розміром павука — досить великого і агресивного — і, посипавши його порошком забуття, вимовив таємну фразу. Сторонній легко міг би подумати, що я займаюся магією, але насправді це була наука взаємодії двох живих організмів, трохи підсилена порошком і словом-каталізатором. Як би там не було, а павук тепер мав робити те, що я скажу. Надіславши нескладну ментальну команду, я зосередився на восьми чорних очах-намистинках, що разом з павуком зникли в напівтемряві склепу.

Павук добре бачив у темряві, та й узагалі, його зоровим можливостям міг позаздрити будь-хто, тому для ролі шпигуна і розвідника він підходив ідеально. Встановивши з ним ментальний зв'язок, я наче сам опинився всередині склепу.

Лахміття павутиння, пил, рештки дрібних гризунів. Поки що нічого цікавого. Я напружився і спробував подивитись крізь очі павука своїм особливим зором. О! А це вже цікаво. Плями — одна, друга, третя. Я змусив павука пройти вздовж ланцюжка маслянистих слідів магії смерті, яка зрештою привела мене до якогось витягнутого предмета. Що за?!.

Спалах болю на мить засліпив мене. Прийшовши до тями, я зрозумів, що втратив зв'язок з розвідником. Проте, здається, я і так побачив більше, ніж хотів.

Недобрим було інше — клірик у червоній мантії над моєю головою. Здається, такі пробудження стали входити в мою звичку. Досить погану, варто зауважити.

— Прошу вибачення, — вже знайомо мовив він.

— Знову ви, ваша святосте, — потираючи голову, що гуділа від болючих сплесків, пробурмотів я. — А де ж брат Рамус?

— Якби вас знову гепнув брат Рамус, ви б уже не задавали питань, — хмикнув клірик. — Не буду питати, що ви тут забули — ймовірно, так само, як і я, пішли по сліду вбивці. І вам пощастило, що я вирішив спершу допитати того, кого вистежив.

— Ви що, сприйняли мене за злочинця?

— Звісно. У мене ж немає здібностей, подібних вашим. Цього разу вбивця поспішав — або йому заважали, або щось його відволікало. Кілька слуг у цей час не спали й встигли помітити, як він тікав через чорний хід. Тож я пішов туди й побачив, як хтось, у сутінках більше схожий на тінь, ніж на живу людину, трохи постояв біля задньої стіни будинку, а потім квапливо рушив у напрямку Семетрі-Лейн.

— І привів вас на кладовище, — похмуро завершив я за нього. Це ж треба так опуститися, щоб не помітити за собою стеження.

— Яке розчарування, — хмикнув клірик, ніби прочитавши мої думки. — Це ж треба так втратити кваліфікацію, щоб переплутати перевертня з темним.

Я мимоволі всміхнувся.

— А чому ви вирішили, що я не темний? Може, це все моїх рук справа?

— Я ще не настільки втратив розум. — Загадково фиркнув церковник, очевидно, не збираючись нічого пояснювати. Схоже, позбавлені дару служителі церкви не так вже його й позбавлені.

Крехтячи, я підвівся. Демонічні скіпетри! Ще кілька разів по голові — і ця частина тіла стане абсолютно непотрібною.

— З чого зроблені ці ваші залізяки? — Пробурмотів я, втім, не сподіваючись на відповідь.

— Усі скіпетри — копії Святої Реліквії. — Усміхнувся клірик. — Вилиті з особливого сплаву за образом і подобою стародавнього Скіпетра Патріарха, першого Святішого. Вони володіють унікальною силою. А на вас, не зовсім людей, діють удвічі сильніше. Дивно, що ви цього не знаєте.

Ну, звісно, реліквії святих отців давнини. Єдине в Церкві, що досі зберігало велич і могутність минулих часів. А чому зберігало? Тому що для їхньої дії не треба було вірити і залишатись непогрішимим, — треба було просто застосувати таємні знання й створити предмет — зброю, що має силу. А ось для істинних чудес потрібні віра й святість, чого нинішні клірики, як правило, позбавлені.

— Ясно. — Констатував я. — А де ж той самий Скіпетр Патріарха?

Церковник знизав плечима:

— Уявлення не маю. Церква втратила його дуже давно. Кажуть, багато століть тому сам Патріарх розбив його на безліч частин, щоб не спокушати послідовників великою владою, яку ніс цей предмет.

Навіть так! Була ж праведна людина... Втім, не важливо. Я поправив на собі капелюха.

— Ну я, мабуть, піду? — Стараючись говорити ніби між іншим, запитав я.