3

Цієї ночі я спав дуже погано. Неясні страхи й передчуття вилилися в кошмарні сновидіння, в яких я переслідував якусь тінь, що здавалася мені до болю знайомою. Я наздоганяв її, і вона накривала мене чорним непроглядним мороком, з якого не було виходу.

Через це я прокинувся дуже рано, в найтемніший час – перед світанком. Повернувшись з боку на бік, я таки вирішив спуститися вниз, де й застав похмурого Шіро.

– Що, не спиться? - Запитав він мене втомлено. Схоже, він зовсім не спав.

- Так. - Знизав я плечима і поставив на вогонь чайник.

Шіро хвилину свердлив мене важким поглядом, а потім, схопивши за руку і змушуючи поглянути йому в очі, сказав:

– Я знаю, про що ти думаєш. Я пам'ятаю тебе ще зовсім маленьким, і ти не змінився. Той самий впертий погляд – як завжди, коли щось задумав. Не лізь у це, брате.

Я трохи примружився, зустрічаючись з його каламутними очима.

– Ші, я знаю, що роблю. Можеш за мене не хвилюватись. Крім того, сам розумієш, Юто в чомусь має рацію: що пов'язує дві протиборчі сили? Можливо, хтось невідомий зачепив щось надто важливе для них обох. А в такому разі все це може загрожувати простим людям. У будь-якому випадку ситуація надто нетипова, щоб просто пройти повз неї, наче нічого не відбувається.

– Як би там не було, хай розбираються між собою самі! Ти навіть уявити не можеш, як церковники можуть ускладнити тобі життя.

– Чому ж, можу. - Похмуро кинув я і, вирвавши з чіпкої хватки кузена свою руку, покинув кухню.

Жоден із моїх родичів не міг похвалитися щасливою долею чи легким життям. Але Шіро  страждав, певно, найбільше і постійно намагався нагадати мені, що я теж мушу страждати. І боятися. Навчав мене так, ніби я був нерозумною дитиною, що виросла в тепличних умовах, і ніколи не відала болю та поневірянь.

Але я відав. Я розумів, що світ жорстокий, та не збирався ховатися від нього.

День проходив нудно. Інспектор, злий як марранський жовторіг, сортував документи, шарпаючи ні в чому не винні папки і з силою видираючи з них аркуші, що якимось чином «провинилися». Я йому заздрив. Я не міг скинути поганий настрій на жодну з частин державного майна так, щоб від цього не постраждала моя зарплатня.

- І хто закинув справу з корупції в теку зі зломами?! - Волав Лерне. - Керу, перевірте цей демоновий стос ще раз! Я не маю наміру потім знову півдня нишпорити в пошуках потрібних матеріалів!

Скелет схвально хитав головою. Йому папки в чорних палітурках теж не подобалися, я бачив, як він кровожерно косився на червоні - ті, в яких зберігалися справи про вбивства.

- Пане інспекторе, я вже втретє перевіряю ті документи. Немає там більше подібних справ. – Пробурчав я невдоволено.

Скелет починав дратувати, і я, сердито глянувши на нього, крадькома показав йому кулак.

- На що ви весь час дивитеся? – Сердито поцікавився інспектор. - Я вже вкотре помічаю, що ви витріщаєтеся мені за спину. Це трохи нервує, якщо розумієте про що я. Що ви там побачили? Злий дух?

– Ні. – Щиро відповів я, але уточнювати не став. Поки не з'ясую природу феномена, не варто даремно турбувати людину. Але колись я таки дізнаюся, звідки у Лерне цей незвичайний «атрибут».

- Чого ви гніваєтесь? – Прямо запитав я поліцейського. – Через церковників?

– Ні. - Відвернувся інспектор, вдаючи, що зайнятий. – Невже ви думаєте, що я дозволив би цим демоновим молитовникам у квітчастих мантіях вивести мене з рівноваги?!

З огляду на те, що останню фразу Лерне фактично вигукнув, я вважав питання риторичним і вирішив не відповідати.

- Гаразд, не суть. - Зробивши пару глибоких вдихів, сказав мій начальник. – Справа навіть не в тому, що міністр у присутності святоші макнув мене носом у «безлад на довіреній мені території». І не в тому, що розслідуванням займатимуться ці довгорясі... Гм… Клірики. Справа в тому, що навіть спираючись на свій великий досвід, я не можу зрозуміти, до чого весь цей цирк!

Я знизав плечима. Мені теж було цікаво, що затіяли сильні цього світу, але що я міг вдіяти?

У двері постукали, а потім влетів захеканий констебль.

- Ще одне вбивство, інспекторе. - Випалив він, намагаючись віддихатися. - Цього разу віконт Трев'є. Все так само, як і в попередніх випадках.

Лерне схопився з місця.

– А ось це вже цікаво! Швидше, Керу, не можна втрачати жодної хвилини!

Чому так поспішав інспектор, стало зрозуміло, щойно ми прибули на місце злочину. На жаль, як не швидко ми рухалися, але все ж таки запізнилися. Біля входу до будинку віконта рясніли знайомі червоні з чорним мантії.

Лерне грубо вилаявся, що зовсім не личило його чину і службовому становищу, і кинувся на штурм «фортеці».

– Що тут відбувається? – Білий, як смерть, від нервової напруги поцікавився він у «вартових».

– Наказ Його Святості. – Не здивували нас останні.

– Дайте пройти! - Почав виходити з себе Лерне.

А я… Відчув уже знайомий запах магії смерті. Але він йшов не з відчинених дверей будинку. Він тягнувся звідкись збоку.