2

– Гей! Прокинься вже, досить прикидатися! – Мені з усього розмаху вліпили ляпаса, потім ще одного.

– Досить, брате Рамусе, ви й так перестаралися.

– Та що я такого зробив? Я ж його ледве зачепив тим скіпетром. Звідки мені було знати, що він такий слабенький і одразу ж вирубиться?! І взагалі, ваша святосте, мені все-таки здається, що він прикидається! Давайте, я його зараз…

– Я сказав, досить. — За голосом я впізнав того самого клірика з медальйоном старшої ланки. Він навіть не підвищив голосу, проте, варто йому було зробити зауваження, моє побиття припинилося.

Насилу розліпивши повіки і відчуваючи себе так, ніби мене переїхав екіпаж, я виявив, що все ще перебуваю в будинку покійного барона, причому лежачи на тому самому місці, де ще зовсім недавно констебль виявив застиглий труп вищезгаданого.

Не бажаючи задовольнятися подібним становищем, я спробував підвестися, і це вдалося мені далеко не відразу.

Виправивши зім'ятого капелюха, я з жалем глянув на купку скляних друзок, що ще донедавна були моїми окулярами, і перевів погляд на кліриків.

Більшість з них уже на повну силу нишпорили в приміщеннях маєтку, досліджуючи буквально кожен сантиметр, промацуючи кожну річ. Складалося враження, що вони щось шукають, і це щось не має нічого спільного з пошуками вбивці нещасного ді Конте.

– У чому мене звинувачують? – Намагаючись зберігати спокій, поцікавився я.

– Стули пельку, бісівське поріддя! – Тут же здійнявся названий братом Рамусом. – Тобі ще не давали слова.

– Поки що ні в чому, молодий чоловіче. – Перебив його старший. – Я лиш хотів поставити вам кілька запитань, але мої брати злегка... кхм... перестаралися. Щиро прошу вибачити їхню надмірну старанність – самі розумієте, яка недобра ситуація склалася.

Я насторожено кивнув, не маючи особливого вибору – дивно, що клірик взагалі опустився до вибачень перед таким як я.

Очі, чутливі до яскравого світла, засльозились, і я почав посилено терти їх, намагаючись виграти трохи часу. Я розумів, що мені банально збиралися влаштувати допит про те, що встигла знайти на місці злочину імперська поліція.

– Навряд чи я зможу розповісти вам щось цікаве. – Сказав я, з жалем знизуючи плечима. – На мою думку, вам краще поговорити зі старшим інспектором Лерне. Впевнений, він із радістю поділиться інформацією.

Говорячи так, я ледве стримав посмішку. Упертюх Лерне, затятий противник Церкви і фанат світського правосуддя, швидше відкусить собі язика, ніж допоможе клірикам. Мабуть, до таких самих висновків дійшов і церковник, оскільки невдоволено скривився.

– Зрозумійте, у наших спільних інтересах…

– Прокляття, Керу, я встиг дійти до Східного бульвару, перш ніж усвідомив, що ви не відповідаєте на мої гнівні репліки! – До маєтку знову увірвався вже трохи розпатланий інспектор і, демонстративно ігноруючи застиглих церковників, схопив мене за лікоть і потягнув до виходу. Скелет чекав надворі, махаючи кістяною кінцівкою.

– Про що ви думали? – Холодно спитав Лерне, коли ми йшли до відділку. – Вам що, жити набридло? Я розумію: для таких, як ви існування далеко не цукор. Але, пане Керу, погодьтеся, ви вже приклали занадто багато зусиль для того, щоб суспільство навчилося сприймати вас. Невже ви готові всім цим ризикнути?

Слід було просто промовчати, бо таки Лерне був правий, але, певно, сказалася втома і спілкування з кліриками:

– Знаєте, інспекторе, я нікому не нав'язуюсь. – Сказав я, жмурячи очі, що вже нестерпно пекли. – Мені все одно, люблять мене люди чи ні, сприймають чи зневажають. Але я втомився від них ховатися. Я такий самий громадянин імперії, як і всі. І, повірте, не варто так часто нагадувати мені про те, яким величезним досягненням є той факт, що я у вас працюю. Я, між іншим, свою платню відпрацьовую.

Усю дорогу, що залишилася до поліцейської дільниці, ми мовчали. Та й залишок робочого дня пройшов доволі напружено. Кілька дрібних випадків пограбування і спійманий у кондитерській злодій трохи розрядили ситуацію, але вперше за багато місяців я знову відчув себе тут чужим. У цьому відділку, у цьому місті, та й у світі взагалі.

Таких, як я ніколи не любили. Перевертні – ось як вони нас називали. Гидкі «недолюди». За багато років засудження ми навчилися добре приховувати свої внутрішні сутності, але іноді «впізнання» не можна було уникнути, адже, як правило, ми мали специфічну зовнішність. Наприклад, клан Примарних Котів Керу славився різного кольору мигдалеподібними котячими очима з вертикальними зіницями. Клан Опівнічних Вовків Кіранґо відрізнявся довгими звіриними іклами, а Вогняні Лисиці Рікона всі, як один, були яскраво-рудими. Колись давно існували ще клани Гірських Ведмедів, Сріблястих Орлів та багато інших, яких я вже не пам'ятаю, та згодом всі вони зникли. Імовірно, якби вони, переселяючись на землі Імперії і товаришуючи з Орденом Світла, знали, що одного дня Церква Єдиного почне кампанію з їхнього повільного знищення, то воліли б залишитися на Забутих Островах, де умови життя гірші, але ніхто не вважає тебе монстром.

– На сьогодні можете бути вільним, Керу. – Втомлено сказав Лерне, дивлячись у вікно на наближення заходу сонця.

– Зрозумійте, я не вважаю вас гіршим за інших громадян імперії. – Несподівано додав він, коли я вже був біля дверей. – Однак гадаю, що вам варто уникати всього, що може спровокувати кліриків. Я не хочу через підступи церковників втрачати ще одного цінного співробітника. Згадайте, що сталося з паном Онтеро!