1

– …І перевірте другий поверх – при першому огляді констебль міг щось випустити.

Голос старшого інспектора Лерне насилу пробивався крізь туманну імлу, що застелила мою свідомість, лишень я переступив поріг маєтку барона ді Конте. Нестерпний сморід магії смерті перебивав усі інші запахи, й мені доводилося докладати максимум зусиль, щоб не посипатись на всі чотири з місця злочину – така поведінка означала би безславний кінець моєї ледь розквітлої кар'єри детектива. І хай лише позаштатного співробітника відділку імперської поліції в одному з районів столиці – для такого, як я, ця посада вже була великим досягненням.

– Керу? У вас там все гаразд? – Запитав у мене Лерне. – Кольором обличчя ви зараз нагадуєте покійного барона.

– Все добре, інспекторе. – Хрипко вичавив я, намагаючись не дуже хапати носом повітря. Подумки створивши оберігаючий знак Ян, я зняв окуляри з затемненими скельцями.

Нічого не сталося. Тобто зовсім нічого, хоч я розраховував на зовсім інший результат. Не кинулася в обличчя душа нещасного барона, двоюрідного племінника імператора, благаючи про помсту. Не заляскали чорними крилами злі духи набу, яких мала запросити на бенкет магія смерті. Та й, якщо вже на те пішло, жодних видимих слідів цієї магії виявити я не зміг. Один лиш запах давав знати, що мені не здалося. Це було схоже на два попередні випадки і дуже мені не подобалося.

– Втрачаєте кваліфікацію, пане кіт? – Глузливо поцікавився Лерне, недбало граючи тростиною в руці. За його лівим плечем шкірив зуби у вічній посмішці скелет.

Мені стало прикро, адже поліцейський знав: якщо на місці злочину є щось невидиме для звичайного ока, я це обов'язково виявлю. Втім, у відповідь я не сказав ані слова, лише байдуже знизав плечима. Нехай гадає, що хоче. Зате я можу милуватися танцем скелета за його плечем, а він про це ніколи не здогадається.

– Гаразд, перевіримо ще раз підвал – і до відділку. – Втомлено зітхнув інспектор, відчувши зміну мого настрою. – Начальство, звісно, не буде в захваті, але…

Договорити він не встиг. Відчинилися двері, і до маєтку влетів натовп людей, одягнених у червону з чорним уніформу служителів Єдиного. Клірики. Вони завжди з'являлися раптово, немов нізвідки, і ефектно обставляли свою появу. Церковники розмахували «священними скіпетрами» і змітали зі свого шляху всіх, хто насмілився «перешкодити очищенню», наспівуючи, декламуючи часто марні молитви. Однак, як на позбавлених магічної сили, вони були надто небезпечні, – скіпетр міг легко проломити череп або перебити ноги, – і все прикривалося «Найвищим указом Його Святості», якого, до речі, з простих обивателів ніхто ніколи не бачив.

– Служба Церкви. – Сухо повідомив інспектору невисокий жилавий клірик із медальйоном старшої ланки. – Розслідування передано до юрисдикції Церковної Канцелярії. Будьте ласкаві покинути приміщення.

Лерне кинув на нього недобрий погляд, і я буквально фізично відчув гнів і напруження інспектора – цей конкретний приклад споконвічного протистояння церковної та світської влади загрожував перерости у цілком реальну бійку.

Втім, я б не надто здивувався з огляду на історію нашого світу.

Церква Єдиного існувала вже багато сотень років, вона з'явилася ще до того, як окремі кантони об'єдналися у Світанкову Імперію. Спочатку виник Орден Світла – об'єднання мандрівних ченців, серед яких були і воїни, і цілителі, і мудреці. Орден швидко набув популярності у народу, оскільки допомагав стражденним, захищав скривджених, ніс світло істини загубленим душам. У ченців навіть був свій «Священний кодекс». Тоді, дуже давно, Єдиний ще відповідав на їхні молитви. Але це було тоді. Пізніше Орден перетворився на могутню організацію, з величезними земельними володіннями та сильною армією. Змінивши назву і перетворившись таким чином на Святу Церкву Єдиного Творця, колишній Орден Світла почав розвиватися як альтернатива інституту імператорської влади.

Спочатку ніяких непорозумінь між світськими та церковниками не виникало, вони спокійно співіснували і намагались особливо не перетинатися. А потім назрів конфлікт інтересів. Питання панування з часом почало вставати все частіше, боротьба «за душі» простих людей ставала все відчайдушнішою, аж поки не трапилася Кларинія.

Від думок тіло покрилося гусячою шкірою. Кларинія. Маленьке квітуче містечко на півдні імперії. Було. Нині вже ніхто не згадає розкішних садів, родючих виноградників, добродушних жителів-ремісників. Ласий шматочок, про який колись мріяла церква, бажаючи зробити однією з резиденцій Святішого, і на який мала такі ж плани сім'я самого імператора, перетворився на мертву пустку, занедбану і зарослу дикою травою.

Ви запитаєте: що ж трапилось? Офіційна версія говорить про епідемію, якій не вдалося запобігти, яких би заходів не вживали. Неофіційно ж обидві сторони конфлікту намовляють один на одного, наводячи навіть якусь статистику, щоб довести, що саме вони зробили все, щоб врятувати загибле місто. І мало хто знає, що і світські і церковники були винні порівну.

На той час Будинок клану Примарних Котів знаходився на території Кларинії. Тоді ще істоти, подібні до нас, нормально сприймалися населенням імперії. Ми торгували рідкісним зіллям, захисними амулетами, а часом і просто гарними дрібничками. Після епідемії якимось дивом частина наших зуміла вижити та заснувати новий Будинок. Завдяки їм ми знаємо справжню історію того, що сталося майже півстоліття тому.

На той момент Церква, засліплена жагою наживи, вже не вміла творити колишні дива, а тому не гребувала усілякого роду підставами та інсценуваннями. До Кларинії був відправлений шпигун, метою якого стало поширення «бісовської» епідемії, щоб потім тріумфально з'явилися клірики і «святою водою» і «лікувальною молитвою» зцілили страждаючих. Іншими словами, дали хворим протиотруту.