2. Початок виживання

Спершу не тікали далеко, а стали біля річки, трохи далі за селом. Літо було теплим, тож спати на вулиці було навіть приємно. Проблем з їжею теж не було, адже десь можна було на день влаштуватися пасти худобу, прибирати в домі чи слідкувати за дітьми, а за це давали тарілку супу чи окраєць хліба. Коли не було роботи, всі йшли вночі по полях та городах. Особливо коли ніч була хмарною і нічого не було видно, можна було немало принести й наїстися з того, що було на тих городах. Отак: село, саме про це не знаючи, давало овочі, ягоду та фрукти, ліс давав м'ясо, річка воду, знахарка трави від застуд, болю, та й від всього. А ще могла забрати до себе, якщо сильно дощило.

 
А потім настала осінь.

  Олену спіймали біля церкви, коли вона ховалась і слухала церковний спів. Напевно згадувала часи, коли мама водила її туди, як вона засинала біля батька приспана довгими піснями, як ходила на Великдень святити кошик, на Водохреща, на Різдво...останнє літо вона чула гарний спів мами, мантри знахарки, далекі відголоски дівчат, що йдуть з вечорниць, жінок, що працюють в полі... але церкву не чужа вже давно. 
Її помітили з-за кута інші діти, шепнули щось своїм батькам, ті священику, а той кивнув їм. Вони побігли до неї і Олена не встигла втекти. Її штовхнули, вдарили ногою і потягли до натовпу. Крики, штовхання, плювання, біль від ударів і несхвалтне хитання священика на неї, змішалось разом і вона заплющила очі.

  Коли знову їх розплющила на дворі вже смеркало. Вона була на кладовищі, недалеко від могил. "Добрі" діти награлись і викинули іграшку. 
Тіло боліло, живіт судомило від голоду, голова йшла обертом. Хтось розідрав тканину на сорочці, хтось забрав хустку, хтось насипав землі на голову. Йти рівно було неможливо, доводилось майже повзти, а згодом спиратись на палицю, що валялась на дорозі. Було страшно, кладовище лякало своєю тишею, яку переривав крик ворона, на одній з плит.
Коли нарешті дійшла до річки і побачила маму, змогла лиш окликнути її, перш ніж втратити свідомість.
Прокинулася у хатині знахарки. Тіло майже не боліло, але вставати не дозволяли ще близько трьох днів. Мама читала їй книжки, співала. Спати було важко, постійно снились жахіття і спогади про той день. Оксана спала з нею щоб дати трохи більше тепла і заспокоїти. Знахарка викатувала переляк.

 Доки це тривало, чоловіка викликали до села. Там ще раз пояснили, що їм тут не місце. Вже кулаками. Вигнали остаточно.

 Через тиждень вони разом із скромними пожитками, їжею і травами від знахарки пішли геть не лише з села, а й з взагалі з тих країв. 
Часом ночували в полі, в лісі, в печерах. Було вже холодніше ніж влітку, а це лише початок жовтня. Бувало, що натрапляли на якесь село і просили милостиню чи прихистку на ніч. Але не всі пускали, адже всі якимось чином дізнавались, що то вигнанці ще до їх приходу. Тоді пролазили в хліва, стодоли чи комори, де було тепло і тихо. Могли доки всі в полі трудяться, здоїти чиюсь корову чи козу, і забрати трохи молока собі, взяти трохи хліба чи крупи, якщо бачили, що люди і так не бідно живуть. А тоді, вже за селом, в маленькому казанку зварити собі каші та чаю.

Але в листопаді стало гірше. 

 Дощі були майже безперервними, їжі ставало все менше, надворі стрімко падала температура, а одяг, що носився ще з літа, почав розпадатися від вологи. А їх все одно не пускали до будинків, не давали їжу, не приймали в церквах. Лиш зрідка хтось пускав погрітися чи таки подавав юшку. Дуже рідко вдавалося отримати щось біля церков, крім насмішок і ударів.
Оксана намагалась знайти тепліший одяг чи тканину, їжу, в згодом почала кашляти. Через тиждень вона вже не спала ночами від температури й болю, майже не могла йти, не могла їсти. Трави не допомагали без тепла і спокою і кашель став супроводжуватись кров'ю. Ще через кілька тижнів, коли вони нарешті знайшли достатньо теплий хлів, з якого їх не вигнали, Оксана нарешті змогла заснути, але на ранок вже не прокинулась.
Він взяв доньку й пішов далі. З диким страхом, що вона чи він може теж так закінчити.