Розділ 2. Повернення телефону

Цілу ніч не вдавалося заснути. Думки про неї не відпускали — крутилися в голові, як непрочитана сторінка, яку не можеш відкласти.

Телефон лежав на тумбочці, мовчазний і чужий. Я взяв його в руки — холодний екран блиснув у темряві кімнати. Хотів просто знайти контакти, когось із близьких, щоб завтра повернути. Але пальці самі відкрили перше-ліпше вікно. Там був текст. Довгий, але живий. Сторінки нотаток, чернетки, цілі абзаци.

Погортав далі — і зрозумів: це її книга. Її слова. Її світ.

Я сів на ліжко, увімкнув нічник — м’яке світло лягло на екран. Серце забилося трохи швидше, ніж слід. Бо я сам пишу. Сам знаю, як це — коли рядки народжуються з болю, з туги, з того, що не можеш сказати вголос. І ось перед мною — її душа, розлита по екрану.

Почав читати. Спочатку обережно, ніби підглядаючи. Потім — не міг зупинитися. Слова були прості, часом незграбні, але в них бриніла така щирість, що аж боляче ставало. Героїня — самотня, як і вона сама, мабуть. Вона мріяла про кохання в книгах, бо в житті його не мала. Вона створювала світи, щоб не померти в своєму. І раптом я побачив у цих рядках віддзеркалення — не її обличчя, а щось глибше. Те саме, що й у мене ховалося роками.

Я читав до ранку. Сторінки горіли одна за одною. Іноді посміхався — коли знаходив знайомі метафори, які сам колись використовував. Іноді хмурився — коли бачив, як вона рве собі душу на шматки, щоби заповнити порожнечу.

Телефон потеплішав у руках. А я сидів, не в змозі відірватися, і думав: хто ти така, дівчино, що одним вечором влізла мені під шкіру? І чому, чорт забирай, я вже не хочу просто повернути тобі цей телефон і забути?

Світало. А я все ще читав. І розумів, що сьогодні… сьогодні я не просто віддам їй телефон. Я поверну їй щось більше.  

Незабаром з’явиться продовження розділу. Сподіваюся, ця книга вас по-справжньому зачіпає.