Розділ 2. Повернення телефону

Розділ 2. Повернення телефону

Цілу ніч не вдавалося заснути. Думки про неї не відпускали — крутилися в голові, як непрочитана сторінка, яку не можеш відкласти.

Телефон лежав на тумбочці — мовчазний і чужий. Я взяв його в руки, холодний екран блиснув у темряві кімнати. Хотів просто знайти контакти, когось із близьких, щоб завтра повернути. Але пальці самі відкрили перше-ліпше вікно. Там був текст. Довгий, але живий. Сторінки нотаток, чернетки, цілі абзаци.

Погортав далі — і зрозумів: це її книга. Її слова. Її світ.

Я сів на ліжко, увімкнув нічник — м’яке світло лягло на екран. Серце забилося трохи швидше, ніж слід. Бо я сам пишу. Сам знаю, як це — коли рядки народжуються з болю, з туги, з того, що не можеш сказати вголос. І ось перед мною — її душа, розлита по екрану.

Почав читати. Спочатку обережно, ніби підглядаючи. Потім — не міг зупинитися. Слова були прості, часом незграбні, але в них бриніла така щирість, що аж боляче ставало. Героїня — самотня, як і вона сама, мабуть. Вона мріяла про кохання в книгах, бо в житті його не мала. Вона створювала світи, щоб не померти в своєму.

І раптом я побачив у цих рядках віддзеркалення — не її обличчя, а щось глибше. Те саме, що й у мене ховалося роками.

Я читав до ночі. Сторінки горіли одна за одною. Іноді посміхався — коли знаходив знайомі метафори, які сам колись використовував. Іноді хмурився — коли бачив, як вона рве собі душу на шматки, щоб заповнити порожнечу.

Телефон потеплішав у руках. А я сидів, не в змозі відірватися, і думав: хто ти така, дівчино, що одним вечором влізла мені під шкіру? І чому, чорт забирай, я вже не хочу просто повернути тобі цей телефон і забути?

Глуха ніч на дворі. А я все ще читаю. І розумів, що сьогодні… сьогодні я не просто віддам їй телефон. Я поверну їй щось більше.

Раптом під мій погляд потрапив уривок вірша.

Квітка згасає, коли падає остання пелюстка.
Людська душа згасає, коли востаннє заходить сонце.
А кожна сходинка — це лише відстань, яку душа встигла пройти за все життя.

Шкода, вірш був недописаний. Тож я допишу його сам — жартома, коли поверну телефон.
І шкода лише того, що я не побачу моменту, коли вона це прочитає.

Квітка згасає, коли падає остання пелюстка.
Людська душа згасає, коли востаннє заходить сонце.
А кожна сходинка — це лише відстань, яку душа встигла пройти за все життя.

Душа радіє, коли колосяться поля,
Страждає й плаче, коли йде дощ.
Щоб знову зацвіла, достатньо світла сонця.

І кожен іде навмання по своїх сходинках,
Щоб знайти своє сонце, свою зірку,
Ту, що вкаже шлях,
Розжене хмари
І принесе світло.

Навіть коли вітер зриває листя з дерев,
І темрява вкриває все довкола —
У душі залишається тепло маленького вогню,
Що веде крізь сум і тишу до нових днів.

Бо кожен крок — це надія, що жевріє.
І навіть у пітьмі, де немає виходу,
Той, хто не боїться йти, знайде свою зірку.
Бо світло живе в серці
І ніколи не згасне.

Піду просплюсь трохи, а то очі вже печуть. Поклав телефон на тумбочку і ліг спати.

Минуло вісім годин.

Я лежу, протираю очі — тільки-но встав. Пішов, заварив собі кави, сів на балконі в м’яке крісло й грівся на сонечку, попиваючи каву. Допивши, відкрив паперову книжку й гортав її, аж раптом побачив: та сама вчорашня дівчина риється в моєму квітнику. Я розумів — вона шукає телефон, але після неї на тій клумбі не лишилося жодної вцілілої квітки. Ото вже й саранча… Ну я їй зараз покажу, як мені квіти псувати.

У цей момент — Вероніка.

І де я тут вчора свого телефона посіяла? Якщо й тут, то його до цієї пори вже мабуть і немає. Оглянула все навкола, та ця клумба мучила мене тим, що телефон десь у квітах лежить. Я зайшла в клумбу, присіла, піднімаючи квіти, шукаючи телефон — і раптом тепла вода полилася мені на голову.

От невже знову ця скотина вилила на мене воду? Клянусь Богом, зараз його в цих квітах поховаю.

— Чуєш ти, на твоє щастя, що тебе дістати не можу! Зарила б тебе в цю землю. Яким ідіотом треба бути, щоб лити мені на голову воду?

— А як по-іншому проросте квітка, якщо її не підливати? Та одне не розумію: що я не так зробив, що замість квітки проріс якийсь реп’ях?

— Ви кого реп’яхом обізвали?

— Певна справа, що вас. Ви як та миш — заведетесь, і вже вивести вас не можна.

— Ви кого мишею назвали? Як у вас язик піднімається такі гадості вимовляти?

— Тож не назвати мені вас сараною чи щуром, тому й назвав мишкою.

— Ах ти гієна, що насміятися не може! Зараз я тобі дам!

— Та спершу дістаньте мене.

— Точно не живець. Хай тільки потрапить мені під руку. І взагалі, чого він мені здався, що з ним бесіду веду? Неврівноважений якийсь.

Я розвернулася й пішла.

— Гей, дівчино, ви тут нічого не забули? — підморгнувши, відповів я, спираючись на перила.

— Що я тут мала забути?

— Раз ви в клумбі щось шукали, значить, загубили.

— Нічого не загубила, — відрізала я й пішла далі.

— А телефон, часом, не ваш?

— То він у вас! — вигукнула я.

— Так, у мене! Віддам за винагороду.

— Їй-богу, я цього хлопця вб’ю і Бога не побоюся. Але я вирішила підіграти.

— Добре, з мене кава. Вас влаштує?

— Певна справа, що не влаштує.

— То скажи мені, чого ти хочеш?

— Хочу, аби ви склали мені компанію — провести разом день.

— Ох, нахаба… Ну зараз я йому скажу, що згодна, він спуститься — і йому кінець. — Добре, я згодна.

— Тоді спускаюся до вас.

Я швидко одягнув джинси й кофту й пішов униз.

— Який наряджений спускається… Ну-ну, зараз йому буде шквал.

Він підійшов, подивився на мене й посміхнувся, як не сповна розуму.

— То де мій телефон?

— Ага, дурний, зараз віддам — і ви підете собі. Я не дурний.