Розділ 1. Знайомство

Квітка згасає, коли падає остання пелюстка.

Людська душа згасає, коли востаннє заходить сонце.

А кожна сходинка — це лише відстань, яку душа встигла пройти за все життя.

Ех…

Мабуть, час зробити перерву в написанні. Я вміла творити цілі світи, що дихали й жили за обкладинкою книги, а в обмін віддала свою власну реальність.

Мені двадцять вісім. Живу сама. Кохання так і не знайшла — лише мріяла про нього в рядках, які сама ж вигадувала. Ніякого кар’єрного зростання. Лише буденність: робота вдень, удома ввечері телевізор — і так щодня, без кінця.

Я різко відкинула ноутбук убік. Скрутилася на ліжку клубочком. Душа боліла — рвалася зсередини, шалено тягнулася до любові, якої ніколи не мала. Як магніт, сповнений сили, але оточений порожнечею.

Гірка сльоза скотилася по щоці — повільно, безсило, наче осінній листок, підхоплений течією річки.

Я крутилася, вертілася, але сон не йшов. Злість на саму себе наростала, тому схопила телефон, увімкнула музику, наділа навушники й вийшла геть із квартири — аби подихати свіжим повітрям, хоч на мить втекти від цієї порожнечі.

Я навіть не переодяглася — так і вийшла з квартири в старому спортивному костюмі, сповнена розчарування в своєму житті.

Йшла вулицею, задерши голову до зоряного неба. Дерева шелестіли, наче намагалися щось нашептати, плоди важко гойдалися в темряві. Але навіть тут, серед зелені, майже нічого не лишилося від справжньої природи — усе витіснила людина: асфальт, бетон, холодне світло ліхтарів.

Раптом наді мною промайнула тінь. Я здригнулася, підскочила — серце закалатало в горлі. Придивилася: просто чорний пес пробіг повз у темряві. Ліхтар над головою не горів, тому все зливалося в суцільну чорноту. Мені стало смішно над власним переляком. Я тихо засміялася, обернулася подивитися, куди побіг песик, і продовжувала йти…

Аж раптом — удар. Коли я різко повернула голову назад, лобом зачепилася за низьку гілку дерева збоку. Гілка вдарила сильно, різко — ніби хтось навмисне штовхнув. Я втратила рівновагу, спіткнулася, полетіла вперед і впала просто в квітник — на м’які, запашні піонії й лілії. Квіти ламалися під моїм тілом, видавали тихий, жалісний хрускіт, пелюстки прилипали до щік, волосся й рук.

Я лежала кілька секунд, не в змозі поворухнутися, відчуваючи, як земля холодить спину крізь тонку тканину костюма, а на лобі вже наростає гарячий, пульсуючий біль. Потім повільно підвелася на коліна, обережно торкнувшись чола — пальці стали липкими від поту й кількох крапель крові. І саме в цю мить на голову мені хлинула тепла вода.

Я заверещала — голосно, по-дитячому, від несподіванки. Різко закинула голову вгору. На балконі другого поверху стояв чоловік. Силует у темряві — високий, широкоплечий. У руці чайник. Він нахилився через перила й дивився вниз — прямо на мене.

— Чоловіче, ви що, ненормальний? Чи геть розуму позбулися? — вигукнула я, різко висмикнувши навушники з вух. Голос тремтів від злості й приниження.

Він лише знизав плечима, спокійно тримаючи чайник в правій руці, а в іншій — чашку.

— Та я ж тільки квітку з чайника полив — що мені тут увесь квітник вимела.

— Ну аж дуже смішно, — пробурмотіла я крізь зуби, відчуваючи, як щоки палають від сорому.

— Ще дякуйте, що я вас водою облив, а не горщик із вазоном на голову спустив.

— Та ви не врівноважений!

Він усміхнувся — повільно, ледь помітно, ніби це його тільки розважало.

— Я б про вас те саме сказав. Стою собі на балконі, п’ю каву, дивлюся: йдете ви, ніби нічого, раптом перелякалися, потім смієтеся, як дурненька, а вишенька на торті — не помітили дерева, носом об гілку зачепилися й геп — прямо в мій квітник. Таке враження, ніби ви обкурені або психічно… не дуже здорові.

Мене заклинило. Язик прилип до піднебіння, слів не знаходилося. Стоїть собі, спокійний, з чашкою в руках, насміхається, а я стою мокра, розпатлана, з подряпаним лобом і зім’ятими пелюстками в волоссі. Злість кипіла в грудях, гаряча, сліпа.

«Ну ти мені зараз, чоловіче, за все заплатиш. Водою облив? Я тебе теж чимось телепну».

Очі заметушилися по землі в пошуках хоч чогось. І раптом — м’яч. Старий, потертий, мабуть, хтось із дітей забув. Лежав неподалік, ніби спеціально чекав.

Я рішуче ступила до нього, нахилилася й підняла м’яч у руку. Важкий, холодний від вечірньої роси. Пальці стиснули його так міцно, що кісточки побіліли.

Він усе ще стояв на балконі, спостерігаючи за мною з тією самою ледь помітною посмішкою. А я вже піднімала руку…

— Ну й нащо вам той м’яч здався? Що ви назад у мій квітник полізли? — кинув він з балкона, дивлячись, як я стискаю м’яч у руці.

Я не відповіла. Лише підняла праву руку — і жбурнула м’яч щосили, прямо в нього. Він різко відхилився, чашка вислизнула з пальців, полетіла вниз і з дзенькотом розбилася об асфальт. Кавові бризки розлетілися темними плямами.

— Точно клепки у вас немає, — пробурмотів він, дивлячись на уламки внизу.

— Коли в мене вона була, раз тут з вами сперечаюся, — відрізала я.

Він зітхнув, потер потилицю, ніби намагаючись стримати посмішку.

— Аргумент. З мого боку було нахабно облити вас водою. Тому приношу щирі вибачення.

Я скривилася, відчуваючи, як злість потроху відступає, поступаючись місцем чомусь теплому й незрозумілому в грудях.

— Та й я повинна вибачитися за те, що пом’яла квіти… і кинула в вас м’ячем.

— Та годі вже, — він махнув рукою. — Але ви мені винні каву. Раз не дали допити мою. Ще й улюблену чашку через вас розбив.

— Ой-ой, скільки тої чашки, — насміхнулася я, ховаючи посмішку.

Він раптом нахилився вперед, голос став тихішим, майже грайливим:

— Ви не боїтеся того собаки, що до вас іде?

— Де?! — Я різко розвернулася, заметушилася очима по темряві, шукаючи чорну тінь. Серце знову закалатало.

Але в ту мить м’яч, який я кинула, вже летів назад — просто в мене. Я встигла лише скрикнути, й м’яч ударив мені в спину.