4.

   Я завжди приклеюю запасний ключ під багажником машини, саме на випадки коли мені треба терміново забратися геть, тому добігши до машини проблем щоб відчинити, одягнутися та поїхати у мене не виникло.

   Тепер треба якнайшвидше забиратися з цього міста, доїхати до аеропорту сусіднього містечка і звідти вже полетіти в Європу, наступна робота була саме там.

   Вже в дорозі я могла подумати, проаналізувати все, зробити роботу над помилками. Але я й так знала що єдиною моєю помилкою були мої почуття до істинного. 

    Коли мені було 4 роки ми з мамою та татом їхали в машині на зустріч до сім'ї, де вони мали мене познайомити з дідусем, і вирішити свої питання, але ми потрапили в аварію, злетіли з дороги, мене викинуло з машини і вона загорілась, на моїх очах батьки загинули в тому авто. А я шокована і перелякана пішла шукати допомогу не в той бік і заблукали в лісі вздовж якого ми їхали, я ходила декілька днів поки не вийшла до якогось села, там мене нагодували і голова цього маленького гірського селища відвіз мене до найближчого дитбудинку.

  Коли я стала дорослою я вирішила з'ясувати що сталося, чому мене ніхто не шукав, у мене ж були рідні, та як виявилось я вважалась загиблою разом зі своїми батьками, а в машині відмовили гальма тому ми злетіли з дороги.

  В дитячому будинку було важко, мені дитині яку безмежно любили батьки, довго не вдавалось адаптуватися, але час йшов, і я звикла, навчилась виживати. В дитячому будинку я прожила недовго.

  Це сталося однієї осінньої ночі, мене підняла з ліжка деректриса і передала невідомому чоловіку, який вивів через задній хід і посадив в мікроавтобус в якому уже знаходились дівчатка мого віку, так як нас вимуштрували не задавати питання і виконувати вказівки то ніхто й не думав піднімати галас. А треба було, тому що на цьому моменті моє дитинство завершилось.

   Везли нас недовго, декілька годин, і привезли в гори в великий маєток, відвели в маленьку кімнату, без ліжок з розкиданими по підлозі матрацами і веліли спати і тільки на наступний день розповіли що відбувається. 

   20 дівчаток віку 6-7 років перестали існувати для світу,  тепер ми власність голови організації яка займається підготовкою найкращих найманих вбивць в світі і наступне покоління цієї організації ми, тому повинні забути все, як нас звуть, звідки ми і хто в нас залишився за цими стінами, головною нашою задачею є навчатися. 

   Я не знаю як я вижила, скоріш за все це дякуючи моїй крові перевертня і моїй вовчиці про яку я тоді і не підозрювала, дівчатка помирали від перевантаження, ран, покарань, за будь який прояв слабкості або непокори карали: замикали в карцері, морили голодом, били. Ми жили в спартанських умовах: спали на підлозі все на тих же матрацах, милися в холодній воді, їли весь час одну і ту ж кашу. Весь час навчалися. Треба було знати все і більше.

    В  18 років коли з 20 дівчат залишилось тільки 3 нас завезли в ліс й сказали що с цього лісу повинна вийти тільки 1 - це був своєрідний останній екзамен. І ось саме на цьому екзамені я вирішила нарешті на те що хотіла зробити всі ці роки але не наважувалась граючи роль ідеальної учиниці - втекти. 

    Нас висадили з авто на різних локаціях, спочатку я  йшла в потрібному напрямку щоб впевнитися що за мною немає стеження, а коли впевнилася то почала роздягатися, в мене була маленька таємниця, я вже декілька років спілкувалась зі своєю вовчицею, вона почала зі мною говорити після одного з випробуваннь, коли я була на межі свідомості від болю, вовчиця була саме тією соломинкою яка в того раз мене витягла с того світу, с тих пір вона є моєю підтримкою, опорою, єдиним співрозмовником. Але проблема була в тому що я ще не разу не перетворювалась, але ось зараз саме час це зробити. Речі я замазала своєю кров'ю, розірвала й розкидала по лісі, щоб виглядало наче мене роздерли хижі тварини, а сама відійшовши від того місця, стала на четвереньки і спробувала перетворитись але нічого не вийшло ні с першого разу ні з другого. Мені треба було розслабитись, тому я сіла в позу лотоса і почала медетувати, цьому нас теж навчали, і в якийсь момент я зрозуміла что на моєйму місці сидить вже не дівчина а вовчиця. 

    Не затягуючи час я почала тікати, бігла декілька днів, весь час залишаючись в тілі вовчиці, і в решті решт коли я зрозуміла що не тільки той ліс а й країна в якій він знаходиться залишились далеко позаду розслабилася.

    Я вижила і вирвалась, але с того часу я повинна бути тінньо, людиною якої не існує, ніхто не повинен знати що я жива, тому что мої минулі господарі цього не пробачать, вони відправлять своїх кращих воїнів, які знищать не тільки мене але й тих хто буде поруч.