Видумка

Лив дощ. Батько копирсався в своїй напів’їржавій «копійці», схилившись над відкритим капотом, а мати в веранді, як завжди, шила светр. Як завжди. Малий Остап дивився на це чорно-біле дійство з вікна веранди. Попри сильний дощ, на землі не було жодної калюжі, а краплі води наче поглиналися у всюдисуще болото. Та батькові було все одно – він не підіймав голови від капоту, попри те що його замала майка була мокрою як ганчірка, а старі потерті джинси - по коліно в грязюці. 

12-річний Остап все ще дивився на це з вікна веранди. Мати сиділа поряд на старому табуреті та шила светр. У веранді стояла дзвеняча тиша, лише було чути як краплі дощу поглинаються в болото.

Мати звали Галинкою, а батька також Остапом. Та й взагалі усі, кого знав Остап мали лише два імені – Остап та Галинка. Остапом звали й їхнього сусіда, який час від часу заходив до них по машинне масло. А ще у Остапа в школі було троє однокласників – дві дівчини яких також звали Галинками, та ще один хлопець, також на ім’я Остап.

Остапу минуло 16 років і наступного року він мав отримати атестат. Батько копирсався в «копійці», мати шила светр. Лив дощ. Остап відійшов від вікна та дістав з шухляди запилену мапу УРСР з 1983 року. Мати несхвально на нього подивилася, але нічого не сказала і продовжила шити светр. Остап здув пилюку та розгорнув мапу. Їхнє село Видумка було трохи зліва і вверх від Києва. Поряд було ще багато цікавих міст – Коростень, Ірпінь, Житомир, Фастів. Та Остап мрійливо дивився на велику пляму в центрі країни з павутиною доріг всередині і розділену синенькою стрічкою Дніпра – Київ. Він і раніше намагався заговорити з батьками про те, щоб поїхати подивитися Київ – Остап ніколи не був ніде за межами Видумки. Та підтримки він не знайшов. Батько з під капоту лише гаркнув «не видумуй дурного!», а мати, не відриваючись від шиття меланхолічно промовила: «кому ти там потрібен…».

Лив дощ. Остап, 22-річний молодий чоловік, дивився з вікна веранди, як батько копирсався під капотом «копійки», а мати, ледве погойдуючись взад-вперед на старенькій табуретці, шила светр.  Остап перерахував накопичені гроші, з тих, що батьки щомісяця виділяли йому з пенсії – було небагато, але на проїзд до Києва вистачало. Він засунув пару папірців в кишеню старих потертих джинсів і надів спортивний светр на застібці, просто поверх білої майки.

- Йду, - повідомив він матері.

Вона на секунду відірвалася від шиття і кинула на нього лише той самий несхвальний погляд:

- Пожалкуєш, - єдине що промовила вона.

Остап відкрив двері веранди та вийшов на двір. Його кросівки часів початку «перестройки» почали тонути в болоті, а спортивний светр одразу намок, як батькова майка.

- Йду! – крикнув він до батька, але здалося, що дощ заглушив його голос. Втім, батько почув. На мить перестав копирсатися в капоті та навіть повернув лице до сина. Батькове лице було все мокре чи то від поту, чи від дощу, а руки аж до ліктя були чорними від машинного масла. Він нічого не сказав, повернувся знову до капоту і продовжив вічно лагодити свою «копійку».

Остап пішов. Кросівки тонули в болоті і кожен крок було робити все важче й важче, наче болото Видумки не хотіло його відпускати. Втім, коли він дійшов до краю села, болото було уже не таке глибоке, та й дощ послабшав. Він підійшов до кам’яної стіни, де чорніла зупинка. Там стояв «Паз». Єдиний автобус, що відходив з Видумки - о 6:45. Остап дізнавався. Він зайшов всередину автобуса – усі сидячі місця були зайняті і він виявився єдиним, хто стояв. Остап відійшов в кінець салону, а за кермо сів похмільний водій і подивився в салон:

- Стоячих немає? Стоячі заборонені. Немає. Поїхали.

Вони їхали з добрих три години. «Паз» постійно оминав численні ями на дорогах і середня його швидкість не перевищувала сорока кілометрів на годину. Дивлячись на ці дороги, Остап намагався згадати коли закінчилась війна. Можливо вона досі триває? Вздовж дороги постійно зустрічалися пости ДАЇ, біля котрих міліціонери кожного разу пильно вдивлювалися в салон «Пазу», наче гієни, що вишукували падаль. Та попри те що водій сказав про заборону стоячих пасажирів, жоден даїшник їх так і не зупинив. Під кінець дороги Остапа почало нудити, шкіра стала бліда та слизька. Це його не дивувало – він вперше в житті їхав так довго, а ще й стоячи. Та треба було витримати до Києва. 

Поступово пейзажі за вікном змінилися – замість розбитих повоєнних доріг, гієн-даїшників та безкрайніх і безплідних полів, почали з’являтися сірі високоповерхівки, стовпи з обдертою рекламою та магазини з квітами та горілкою в асортименті. «Напевно уже Київ», - потішився Остап, котрого доволі серйозно нудило.

І дійсно, за якісь десять хвилин «Паз» зупинився і водій урочисто заявив, що вони приїхали на кінцеву – Київ. Остап важко протиснувся повз інших пасажирів, що виходили з автобусу та зрештою вибрався, зробивши свій перший крок на київський землі і вдихнувши повною груддю добрячого столичного бензину. Київський залізничний вокзал, куди приїхав «Пазик» з Видумки, нагадував величезний базар, де хаотично перемішалися їржаві автобуси та дешеві ресторани, продавці іконок та вуличні крадії, жебраки та таксисти. Остап відійшов від автобусів на тротуар, де стійкий запах бензину перемішався з запахом шаурми. Від усього цього різноманіття людей, машин, галасу і хаосу у Остапа запаморочилося в голові. Він на секунду заплющив очі та відчув, як щось штовхнуло його просто в груди, від чого Остап мало не впав. Його майже збив таксист, що біг до людей, котрі виходили з «Пазику».

 - Такси! Ребята, такси! – кричав він кожному просто в лице, поки якась жінка з двома сумками не кивнула головою та приречено пішла до його сірого «Ланосу».