Вродливий монах

 Перш нiж ступити на благословенну землю, ми переодяглися в чистий одяг. Неначе з-пiд землi перед нами вирiс старенький, але дуже гарний монах. Не тiльки молодi, а i старi люди iнодi бувають вродливими: густа сiтка зморшок здавалося захищала чоловiка вiд поганих думок, в блакитних очах свiтилися сонечка i молодiсть, а беззубий рот видавав кориснi поради. Дiдусь показав місце, де б'є фонтанчиком джерельце. Ми напилися свiжої води. Вiн весь час розхвалював нас, але iнодi кидав на мене погляд-пострiл. Пробивало. Неначе нiчого погано в тому й не було, алея ніяковіла від погляду старого монаха.

 Таки добре на намоленiй землi! Руки — мов крила, i ноги не ноги — легкi-легкi. Переступивши порiг Лаври, моя Люба знову почала чути i говорити. Ще й рученька побiлiла. Темна пляма зiйшла. Хотiла попросити благословення, але монахи i священнослужителi обминали мене. Навiть дивитися в мiй бiк боялися. Почала сама шукати брудну роботу i виконувати її. Любка службу вiдвiдувала, а мене до храму не пускало. Напередоднi молитви читала. Ні з рота, ні до рота: терпіла спрагу, голод і мовчання… До храму мене так і не впустило. Неначе потiк вiтру тиснув супроти мене. Хотіла, дуже хотіла до церкви зайти, але так і не змогла. Плакала тодi, як мала дитина. Не соромилася слiз, бо знала, що сльози очищають душу. Та i це не допомогало. Вкотре каялася, що чоловiкiв цуралася. Вперше тодi подумала, що насильник, можливо, був несповна розуму i не вiдав, що творив. А я через нього всю чоловiчу породу зненавидiла, ще й Любку на отаку дурню налаштувала... 
 Хотiла з монахом яким чи священиком побесiдувати, та їх, як i ранiше, до мене якась сила не пiдпускала. З Любою говорили, а мене обминали. В години розпачу тiльки старенький монах несподiвано з'являвся i допомагав. Дуже легко на душi пiсля розмови з ним ставало. Таки правда, що Лавра — то Божа ласка для людини.

 Дочекалися ми закiнчення лiта. Я без перестанку молилася i каялася в часи роботи i вiдпочинку. Навiть увi снi губи ворушилися, промовляючи молитву. Однак нова оказiя сталася. Любка почала тiкати вiд мене. Не вiдразу здогадалася, вважала, що вона на службi в храмi.Саме небо пiдсказало. Замилувалася бiлими голубами, що кружляли в синiй височинi. Один iз птахiв стрiмко спустився вниз, а я ж спостерiгаю: думаю, що там його зацiкавило? Вiн сiв на гiлку дерева, а пiд тим деревом пара закоханих привселюдно цiлується. Придивилася... аж то моя Любка з чорнявим парубком.  

 То був останнiй раз, що я її бачила. Пропала моя донечка. 
 Поверталася сама. Юрко з Галею вже вдома на мене чекали. Все стало на свої мiсця — добре та ладно. Тiльки ж без Люби. Односельцi бiльше ніколи не згадували жахи, пов'язанi з бабою Гапкою i з моєю зниклою донечкою. Людська пам'ять швидко все погане забуває — щоб не болiло. Погано, коли щось болить.  

 Наступної осенi знайомий монах принiс менi онучку Марусю.Сказав, щоб Любу не чекала. Вона монаший постриг прийняла... Зраділа я неймовірно. Від тієї радості монах мені янголом здався… Можливо він і був янголом?