Спокута працею

 Зайшла до хати, а Любка долi на розстеленiй ганчiрцi червоною цеглиною сковорiдку чистить. Ненавиджу цей скрегiт. Здається, що не посуд, а менi кишки чистять.
— Доброго ранку, Любко! Не чуєш, що в хату увiйшла? Чому брудну роботу в кiмнатi робиш?
 Донька повернулася до мене обличчям... Я злякалася. На мене дивилися мертвi очi баби Гапки. Як таке сталося? Тiло Любчине, а погляд покiйницi? Оту тишу не забути. Не знаю, як довго ми не зводили очей одна з одної: нi поворухнутися, нi клiпнути... Потiм само по собi розсiялося. Любцi цього нiколи не розказувала. Язик не повертався. Вийшли на подвiр'я. Як побачила моя донечка, що Горпина наробила з вiкнами, то й онiмiла. Хоча ж не чула ж вона, коли шибки билися: можливо, ранiше на вуха ослабла?
 Намагалася Любi розповiсти про Горпину, її чоловiка, але вона нiчого з того не могла зрозумiти. Ой, лишенько, що ж робити? Знайшла вiдро, вiник, совок. Повела донечку до вiкна, рухами пояснила, що скло треба визбирати. Наказала уламки, що з вiкон стирчать, не чiпати. Сама ж побiгла торбу збирати в далеку дорогу. Якась невидима сила квапила i пiдштовхувала не тiльки мене, а i наших качок, котiв i собаку. Свiйськi качки у вирiй полетiли. На початку лiта! Прямiсiнько на пiвнiч. Котiв неначе мiтлою змело. Собака з прив'язi зiрвався. Пташки припинили цвiрiнчати. Менi здавалося, що й мишi i мухи потiкали. Отака порожнеча нас полонила...

 Зачинила ставнi. Тричi перехрестилася. Попрямували до Лаври. Тим самим шляхом, яким мене маленькою бабуся водила. Мої ноги самi нас вели. Не мала змоги мислити. На шляху траплялися рiчечки, джерельця, болота i озера. Бiля водойм ми зупинялися i вiдпочивали. Там можна було обмити бруднi вiд пилу ноги, та водички напитися...

 Ночували, де прийдеться. ...Про найголовнiше ледь не забула. Коли проходили через села, вибирали найбiднiшi двори i пропонували допомогу. Бралися за найбруднiшу роботу. Отак серце менi пiдказувало. Бiднi люди радiли, годували нас простою їжею, iнколи пускали ночувати до хати. Та в бiльшостi випадкiв спали ми на сiнi. Вкривалися прохолодою ночi i милувалися зорями. Якi ж гарнi ночi того лiта були! Єдина радiсть. Iншої не бачили.

 Працювали у немiчних i бiдних. Шкода було вдiв з малими дiтьми, калiк і хворих... Дратували мене лiнивi i п'янички. З неймовiрним зусиллям втримувала свою гордiсть. Ми смiття визбирували, довбали ями, щоб його прикопати, а господарі горобців рахували та насiння лущили. Ще гiрше, коли горiлкою заливалися. Бувало, що й не годували нас. За дурнiв тримали. Знала, що то на краще. Таким чином чорні сили з нас скидалися. Не вiдчувала себе людиною. Та з кожним днем менi ставало легше. А Любку не вiдпускало. Все розумiла, і норов мала гарний та поступливий. Але, як i ранiше, нiчого не чула i, навiть, "так" чи "нi" не могла вимовити.

 Як пiзнiше виявилося, все вiрно ми вчинили. Велике лихо залишили позаду себе. Горе до Горпини пiшло. Тієї ночі жiнка в петлю полiзла, а її чоловік вранці не прокинувся. Дiти сиротами зосталися. Як же я себе картала, як гнiвалася на себе! Це ж моя ненависть до чоловiкiв людям боком обернулася! Вагiтнiсть свою згадала. Пам'ятаю, як Бога просила донечку менi подарувати. Мала грiшнi думки. Якби хлопчик народився, напевно б втопила. Господь Всемогутнiй не одну, а двi дівчинки послав, за що йому велика дяка...

 Вже  потiм розказували, що люди боялися до наших будинкiв наближатися. Мабуть, баба Гапка двори оберiгала. Особливо дивним видався випадок, коли якийсь чужий чоловiк зайшов на подвiр'я i закляк на мiсцi. Якi у нього помисли були, нiкому не вiдомо. Можливо i не крадiй, а подорожнiй, води хотiв попросити. Розповiдали тiльки, що поки тiло нещасного з двору намагалися винести, то наче струмом людей било i корчило, а в вухах грiм гуркотiв.