Незрозумiлостi

 Згодом сталося нове лихо. З Юрком почало коїтися щось незрозумiле. Пiднiметься посеред ночi i до ранку десь бовтається. Схуд. Галю i дiтей не бачить. Вони до нього, а вiн у вiдповiдь бурчить щось собi пiд носа.
 Вирiшила простежити. Рипнуло лiжко, заскрипiли дверi, думаю — треба прокидатися. Пiшла за ним. Холодним потом вкрилася, коли побачила, як Юрко у Любчине вiкно заглядає. Повернулася додому. Який там сон? Вирiшила вранцi з Любкою розiбратися. Це ж треба, на чоловiка рiдної сестри око поклала!

 А Люба справдi нiчого не пам'ятала, навiть образилася на мене, нiби-то дурню плету. Ну що ж, треба буде застукати на гарячому. 
 Наступної ночi почвалала за зятем до Любки. Пiдiшла. Стою. А вiн мене не чує i не бачить. Глянула у вiкно i обiмлiла... Любка дивиться в люстерко, а звiдти на нас — баба Гапка. Та ще й старiша i страшнiша, нiж за життя була...

 Пiсля побаченого почалася у мене гарячка. Близько мiсяця трясла пропасниця. Онучатка годували мене, водичку i лiки приносили. Перебуваючи в хворобi, забула про вiдьму. Чомусь вважала, що то був страшний сон. 

— Мамо, ви ж стежили за мною, ви ж бачили, куди я вночi ходжу, чому додому не повернули? Не по своїй волi я у вiкна до Любки заглядаю, — якось почула вiд зятя.
— Отакої... Нiчого не розумiю. Так, стежила за тобою... Що повинна зробити? Питала Любку, вона нiчого не пам'ятає. 
— Не будете гнiватися, якщо ми з Галею i дiтьми до мого села переїдемо. Лячно мeнi. Якась невидима сила до грушi веде. А я не хочу вiшатися.
— Галя знає?
— Нi, не знає. I ви їй нiчого не кажiть... Лячно менi. Не хочу на грушу... Лячно...

 Треба, то й треба. Шкода менi було Галю i онучат, але ж i Юрковi тут не можна залишатися. Ще й Любка, поки я хворiла, кiлька разiв на базарi була. Гарно спродалася, але ж лихо за собою притягла. Вже одруженi чоловiки за нею стали сохнути. Прокинуся вночi, вийду надвiр, а у вiкно до Любки знову хтось заглядає. Одного разу гукнула, прогнати хотiла, так вiн мене з такою силою вiдштовхнув, що ледве отямилася. На камiння впала. Хребет забила. Нi сiсти, не присiсти. I зараз на дощ чи на вiтер болить. Нiчного гостя не розгледiла. Та й що було б якби впiзнала? В чому провина нещасного чоловiка?

 Попросила Галя кiлька днiв у неї пожити. Таке, то їжу приготувати, то в будинку трiшки прибрати, доки вони з Юрком город i садок чистити вiд бур'янiв будуть. Непогано в них вийшло. Поверталася додому в гарному настрої. Коли вже йшла своєю вулицею, почула крики i брязкiт скла. То якась оскаженiла жiнка лаяла мою Любку i вiкна вибивала... Серце моє тiєї митi зупинилося. Не тому, що скла в селi не купити, треба буде пiдводу наймати, щоб до мiста їхати; а тому, що це, напевно, той край, коли терпiнню кiнець прийшов. 
 Пiдiйшовши ближче, впiзнала Горпину з сусiднього села.
— Горпиночко, що, ластiвко, трапилося? Чому ти менi вiкна побила? Хто ж тепер вставляти буде?
— А нiхто! Повертайтеся туди, звiдки приїхали! 
— Так i ти ж з чужого села, чим я тебе розгнiвaла? На базарi тiльки й бачила. Де твоя хата, не знаю. I Любка не знає. Нiколи в ваших краях не була.
— Так свекруха у Любки рушник придбала! Робота сподобалася... Не вмiємо ми вишивати. Бачимо погано. 
— Горпиночко, не розумiю я тебе.
 Жiнка пiдiйшла до криницi. Випила води з вiдра. Злила на руку, щоб умитися. Заспокоївшись, розповiла про свою бiду.
— Я довго не могла зрозумiти, що не так з моїм Василем? Не святий чоловiк, але ж i не вередливий. Четверо синiв у нас. Їм батько потрiбний.
— Горпино, ну до чого тут Любка?
— До чого? А до того, що почав посеред ночi прокидатися Василь i тiкати з дому. Свекруха побачила i про те менi сказала. Ще й з такою силою бiжить у бiк вашого села, що стара баба нiяким чином наздогнати його не могла. Мене змусила простежити, — Горпина замовкла. Знову пiшла до криницi, щоб води попити.
— Хочеш сказати, що до Любки бiгав, хоча нiколи не бачив її.
— Саме так. Не з першого разу змогла вистежити. Давно, ще дитиною бiгала, вже забула, як воно. Того вечора спати не лягала. Чоловiку сказала, що у матерi переночую, а сама в кущах, що за мiстком, чекала. Ледь не задрiмала... Чую — тупотить. Василеву ходу вiдразу впiзала. На мiст не пiднiмався, перестрибнув рiчку в найвужчому мiсцi i звернув на вашу вулицю... Повiрити i досi не можу в те, що бачила. Та й не стiльки бачила, скiльки чула. Кажу ж вам, менi вдень не дуже видно, вночi тим бiльше.
— У вiкно до Любки твiй бусурман заглядав? Тому побила?
— Нi, не в вiкно! Не називайте достойного чоловiка огидним словом! В дверi гепав. Ручку вiдiрвав. Собак на селi побудив. Все кричав: "Любко, вiдчини!"
— Вiдчинила?
— Вiдчинила. Мiтлою мого чоловiка побила. Вiдьмацькою мiтлою.  Повернувся додому з пошкрябаним обличчям. Погано гоїться... Тому що рани вiд вiдьминої мiтли... I шибки вставляти вам не буду. Самi виннi. Василевi моєму пороблено. Через рушник.