Ненависть до чоловіків

 Те, що людям приносило радiсть, менi доставляло тривогу. Дуже боялася за дівчат. Раптом i вони успадкують нещасливу долю, що передалася менi вiд матерi?
 Довго донечок тримала. Парубки дивитися в наш бiк боялися. Я було тiльки побачу щось пiдозрiле, та як гляну! Не знаю, де я того навчилася, мабуть, сама доля підказала, як вiдганяти тих, вiд кого прийшли бiди в нашу родину.
 Та її, долю, конем не об'їдеш. Прийшов осiннього ранку свататися до моєї Галi сирота iз сусiднього села. Вони з Юрком вже рiк потай зустрiчалися. Як побачила я цього сором'язливого юнака, так моє серце i вiдтануло. Побралися мої любi. Мав Юрко власний будинок. Та хiба то житло? Розвалля старе. Зi мною дiти лишилися, а там лише город обробляли, а згодом i про цю справу забули. Народилося одне за одним троє дiточок. Всi хлопчики — швидкi та моторнi. Так i я мала прудкi ноги, завжди встигала за онучатами.

 А от з Любою стався клопiт. Господарювала донечка найкраще у селi. Ще й малярський хист в собi вiдкрила. Хату чудернацькими квiтами i птахами розмалювала. Всерединi — ще краще! На подвiр'ї затишно. Дерева переплiталися з квiтами. Соняхи, мов хлоп'ята, iз закуткiв виглядали. Оксамитову траву баба Гапка у спадок лишила. У дворi, окрiм споришу, нiчого не росло. Ще й пахло завжди: навеснi бузком з конвалiями, а лiтом якимись iншими квiтами, я й назви їхньої не знаю. Любка з дальнього лiсу їх понаносила. Що вона тим рослинам казала, чи пiсню яку спiвала, але у нас з Галею, як ми не старалися, виходило набагато гiрше.
 Щодо клопоту... Дурiли чоловiки, коли Любку бачили. Не всi, звичайно, а тiльки тi, якi поглядом з нею зустрiчалися. Я б i не звернула на те уваги, навпаки — спокiйна була за неї, що не квапиться замiж, доки не почула прокльони у свiй бiк.

— Щоб тебе покорчило! Їхали б ви в оте загажене село, звiдки приїхали! Чому знущаєтеся над моїм сином? Що вiн вам поганого зробив? — на базарнiй площi мене лаяла Одарка, я саме сало збиралася у неї купувати.
— Тьху на тебе! Схаменися! Твого сина не бачила нiколи! Здурiла ти чи що?
— Не бачила, кажеш? А хто кожного вечора у твоєї Любки перед двором чатує? Вийди подивися! Сходи на побачення до нього, коли твоя донька не хоче!

 Тодi я здiйснила велику помилку. Не треба було Любi нашу розмову переповiдати. Так i не познайомилася з тим парубком. Наступної ночi вiн повiсився...

 А далi, ще гiрше. Не один, не два, а ще бiльше парубкiв пiд двором блукало. Сварки вчиняли i билися не раз... Через Любку. Я вже й просити почала донечку, мов, тобі за двадцять, пора пару знайти, а вона менi у відповідь: "Я за вас з бабою чоловiкам мститися буду".

 Сiла я на ослiнчик i затужила: "Та хiба ж, донечко, оцi молодi парубки виннi, що тебе полюбили?"
— Цi не виннi, але їхнi далекi родичi — тi, що жили давно або народяться в майбутньому, виннi. Хтось колись та й образить дiвчину чи жiнку.

 Я ще дужче затужила. Це ж через мене донечка чоловiкiв ненавидить. Нащо я ото їм все розповiдала? Хотiла вiд бiди вберегти, горе прогнати, а нещастя в двiр привела.

 Наступного дня нова чутка пiшла селом: через Любку хлопцi побилися. Один прийшов додому i повiсився, другий з глузду з'їхав, а третiй лiг спати i не прокинувся.

 Придбала я тодi полотна тоненького, шовкових ниток i голочок гостреньких та й наказала Любцi з хати не виходити. Думала собi, нехай вишиває, в неї гарно виходить. Ще й копiйчину яку заробить. Послухалася мене донечка. Вечорами лише до нас навiдувалася . Як i ранiше, пiснi з Галькою спiвали. Аж менi захотiлося приєднатися до них, так нi слуху, нi голосу. Козу свою згадувала, що на хатi мекала.

 Село трiшки заспокоїлося. Нас почали обминати i боятися. Баба Гапка, виявляється, мiсцевих до цього привчила. Насилала бiди i позбавляла щастя через погане слово чи косий погляд. Отакий спадок нам вiдьма залишила. Я вже остаточно впевнилася, що то не порожнi балачки, що справдi баба Гапка помираючи свою чорну силу моїй Любочцi вiддала.