Вiдьмина мiтка

Баба Гапка

 Я почувалася щасливою. Ми придбали гарний будинок задешево. Навiть не думала, що моя мрiя може здiйснитися, адже належала до когорти невезучих. 
 Я з байстрючок. I своїх доньок народила без чоловiка. Хоча моєї вини тут немає. Йшла додому пiзно ввечерi. Вирiшила скоротити шлях. Щось недобре вiдчувала, чогось боялася, тому не йшла, а бiгла стежкою. Назустрiч — здоровань. Доки зупинялася та розверталася, щоб повернутися назад, вiн мене i наздогнав...
 Ненавиджу чоловiкiв. Я для них посмiховисько. В рiдному селi мене за людину не вважали. Добре ставлення проявляли лише в тих випадках, коли потрiбна була моя допомога. За найогиднiшу роботу бралася, не цуралася. То велика нам випала вдача, що заможний сусiд, щоб розширити своє подвiр'я, придбав наш двiр. Ще й грошi позичив на новий будинок.

 Поряд з нами мешкала лише одна сусiдка — баба Гапка. Я все й дивувалася: старенькiй пiд дев'яносто, хата бiла-бiлiсiнька, город нiколи бур'янiв не бачив, а кiзка вгодована i слухняна. Я ранiше тримала кiз. Намучилася... Бувало, як вiдiрветься з прив'язi, то стрибає, як обпечена — з клунi на сарай, з сарая на хату. Ще й мекає на все село. Менi клопiт, а людям смiх.

 Познайомилися ми з бабою Гапкою бiля рiчки. Нашi будинки нагорi, а внизу, де закiнчуються городи — берег з вербами. Отож сiли ми заморенi на травичку i вiдпочиваємо. Баба Гапка таки трохи дивна була, чи то вiд старостi, чи з народження, не знаю. Я повз вуха пропускала отi балачки. З часом лише згадувала.
— Чекала я на тебе, Орисю. Не довiряю нiкому, тiльки тобi. 
— Дякую. Приємно чути.
— Мало людей з чистою совiстю. I моя брудна. А ти гарну душу маєш.
— Чудите. Що ви можете знати? Ми з вами майже не знайомi. 
— Якщо погодишся доглядати мене в старостi, то свiй будинок твоїй донечцi залишу, тiльки не бiлявцi, а чорнявiй.
— Доглядатиму, навiть, якщо нiчого не залишите. 
— От бачиш, а казала, що тебе не знаю. Всiх людей знаю. Все бачу: що було, i, що чекає на кожного.
 Не надавала значення жодному слову сусiдки. Ще й року не минуло, як рiдну бабусю поховала. Ото вже наслухалась... Так само, говорила казками.

 Дякувала долi, що бабу Гапку зустрiла. Навчила мене цiлющi трави збирати, рибу ловити, качок розводити, капкани ставити. Казала, що з чоловiчою роботою завжди легко справлялася, бо чоловiк молодим помер. Син в столицi мешкає — багато працює і в достатку живе. Так добре менi було в тi роки, як нiколи. Нiхто про мене так не дбав, як баба Гапка.

 За все хороше треба в цьому життi платити. Прийшов i мiй час. Злягла сусiдка. Болiло їй. Все тiло болiло. I не рiк, не два, а десь рокiв з п'ять промучилася. Спочатку зойкала i стогнала, потiм тужила i плакала, а останнi три роки кричала. Де тiльки оте ослаблене тiло брало сили, щоб ревiти голосом мужика? Наостанок суха шкiра почала вкриватися пухирями, якi постiйно лопалися. 
 Я весь час прала, прибирала, провiтрювала кiмнати. Ми були схожi на примар, тiльки я знаходилася в постiйному русi, а баба Гапка — в стогонi. Я призвичаїлася до тих жахливих звукiв, в тишi тодi, мабуть би, i не заснула. 
 Мої донечки Люба i Галя росли красунями. Начеб-то їх обминала наша з мамою доля. Нiхто в селi не наважувався з них смiятися. Милувалися дiвчатами, а ще й дивувалися, чому сестри двiйнята такi рiзнi? Смаглява Люба мала щось циганське, а кирпатий носик бiлявої Галi був вкритий густим ластовинням. Тiльки очi мали однаковi — чорнi, як терен. Як в отiй пiснi. А спiвати любили, бiльше, ніж пити чи їсти. Було ото, як сядуть увечерi, та як заведуть жалiбну пiсню на все село... Про кохання та про любов. Душа вiдпочивала. Я вже й думала, що оте невезiння залишилося далеко позаду у старому будинку. Була впевнена, що попереду тiльки радiсть i щастя. А щодо баби Гапки... Не було менi важко з нею. Хоч i падала щовечора вiд безсилля, але на серцi завжди було легко.

 За тиждень до смертi приїхав син. Був вельми вдячний менi за гарний догляд. Тiльки дивна розмова першого дня помiж нами сталася.
— Бачу, що й з тобою моя ненька силою дiлиться. Майже не спиш, пораєшся коло матусi i вдома, а щоки рум'янi, молода i гарна, неначе ти не мати своїм донькам, а старша сестричка. 
 Я спочатку нiчого не зрозумiла з тiєї балачки. Думала, що чоловiк з мiста приїхав, щось таке знає, про що нам в селi не вiдомо. Другого дня продовжилася чудна розмова.
— Оришко, чи не пора нам припинити матiр мучити?
— На все Божа воля. Так, шкода бабу Гапку, живу ж ховати не будемо, чи про що ви?
— Невже моя мати тобi нiчого не говорила? 
— Багато чого казала. Завжди слухалася її. Мати рiдна того не навчила, що ненька ваша. 
— Дивна ти якась. Дуже вдячний тобi за все, що зробила для моєї матерi, та не маю нi сил, нi часу дивитися на оцi муки. Вдома трiйко дiтей, ще й на четверте чекаємо.
 Полiз син баби Гапки на горище. Почав там дах ремонтувати, чи щось пiдправляти, i саме в цей час баба Гапка спустила дух. Померла. 
 Я так голосно почала тужити, що мої донечки почули i прибiгли. А баба Гапка розплющила очi, глянула на Любу i вхопила її за руку. Ледве вирвала ту рученьку. Чорнi плями пiсля того випадку залишилися. Нiякi мазi не допомогали. Спочатку думала, що то звичайнi синцi, та виявилося, що вiдьмина мiтка.

 Священик вiдмовився покiйницю вiдспiвувати, але люди на похорон прийшли. Спiвчували синовi i менi, та питали, чому ж так довго бабу мучила? Давно треба було дiрку в стелi пробити, щоб душа Гапки цей свiт покинула. Ото тiльки тодi я побачила маленький отвiр в стелi, що син для матерi зробив.

 Слiдом за бабою Гапкою до iншого свiту вiдiйшла i моя матiр. Тяжкий то був рiк. Донечки мене пiдтримували, всю тяжку роботу на себе взяли. Люба перейшла до бабиної хати, а ми з Галею мешкали в своїй. Душа моя заспокоїлася, я почувалася щасливою. Ще б пак, сестри будуть завжди поряд. Одна однiй допомагатимуть. Та i я буду разом з донечками i майбутнiми онуками.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше