Серія 1. Грант на кінець світу

ПРОЛОГ. КІНЕЦЬ СВІТУ ПОЧИНАЄТЬСЯ З БУХГАЛТЕРІЇ

О 8:43 ранку у вівторок Інститут великої теорії офіційно наблизився до фінансової сингулярності.

Не фізичної. З фізичними сингулярностями тут працювали регулярно, іноді навіть отримуючи за це премії. Фінансова була страшнішою: вона не випромінювала енергії, не викривляла простір і не залишала жодної надії на отримання коштів із бюджету.

У кабінеті директора, де портрети видатних фізиків висіли поруч із пожовклими дипломами та графіком погашення боргів, пролунав крик.

— ЯК ЦЕ — МИ БАНКРУТИ?!

Секретарка директора, пані Галина, навіть не здригнулася.

За двадцять три роки роботи в інституті вона пережила шістьох директорів, чотири наукові революції, три пожежі, одну аварійну евакуацію через підозру на появу антиматерії та два корпоративи, після яких комісія з етики вимагала знищити всі відеозаписи.

— Це означає, Павле Аркадійовичу, що грошей немає.

— Зовсім?

— Є двадцять сім гривень сорок копійок.

— А резервний фонд?

— Це він і є.

Директор Інституту великої теорії, професор Павло Аркадійович Барановський, повільно опустився у крісло.

Воно скрипнуло так, ніби теж просило звільнити його за власним бажанням.

— А що з грантами?

— Останній відхилили.

— Чому?!

Галина перегорнула документ.

— Комісія вважає, що тема «Експериментальна перевірка ймовірності самовільного виникнення розуму в державних установах» не має практичної цінності.

— Ідіоти! Це ж фундаментальне дослідження!

— Особливо з огляду на те, що за останні сорок років розуму тут так і не виявили.

Директор похмуро подивився на секретарку.

— Галю, ви коли-небудь думали, що ваш сарказм може зашкодити кар'єрі?

— Думала. Але моя кар'єра пережила ваших попередників. А сарказм — єдине, що тут досі працює без перебоїв.

Барановський хотів відповісти, але в цю мить двері відчинилися.

До кабінету увійшов чоловік років тридцяти п'яти в білому лабораторному халаті, розстебнутому поверх темної футболки. Його волосся виглядало так, ніби він щойно сперечався з електростатикою й програв.

У руках він тримав планшет, папку з формулами та чашку кави.

— Павле Аркадійовичу! Я знайшов рішення!

Директор підвів голову.

— Марку, якщо ти знову пропонуватимеш продати будівлю інституту паралельній цивілізації, я вже пояснював: у нас немає юридичного підтвердження існування паралельних цивілізацій.

— Ні. Цього разу набагато краще.

— Скільки коштує?

Марко Вербицький усміхнувся.

— Якщо все правильно розрахувати, ми отримаємо достатньо коштів, щоб утримувати інститут наступні десять років.

Барановський випростався.

— Слухаю.

— Нам потрібно створити єдину теорію всього.

Запала тиша.

Галина повільно зняла окуляри.

Директор дивився на Марка так, як дивляться на людину, що пропонує загасити пожежу бензином, але обіцяє надати наукове обґрунтування.

— Марку, — обережно почав він, — а щось дешевше ти придумати не міг?

— Дешевше за пояснення всього Всесвіту?

— Наприклад, новий сорт картоплі.

— Картопля не пояснить гравітацію.

— Зате її можна продати!

Марко поклав на стіл папку.

На обкладинці великими літерами було написано:

ПРОЄКТ «ЄДИНА ТЕОРІЯ». ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ ПРОТОКОЛ Ω.

Нижче хтось червоним маркером дописав:

«Не запускати без погодження. Особливо після обіду».

— У нас є шанс отримати міжнародний грант, — сказав Марко. — Конкурс закривається сьогодні опівночі.

— Яка сума?

— Двісті сорок мільйонів євро.

Барановський схопився за серце.

Галина схопилася за телефон.

Марко схопився за каву.

Кожен інстинктивно рятував найдорожче.

— Двісті сорок мільйонів?! — прошепотів директор. — І що потрібно зробити?

— Довести, що фундаментальні взаємодії можна описати єдиною математичною структурою.

— А потім?

— Побудувати експериментальну установку.

— А потім?

— Запустити її.

— А потім?

Марко знизав плечима.

— Якщо теорія правильна, ми перепишемо історію фізики.

— А якщо неправильна?

— Перепишемо історію фізики трохи іншим способом.

Директор замислився.

— Які ризики?

Марко відкрив планшет.

— Стандартні. Втрата обладнання, неконтрольоване виділення енергії, локальні просторові деформації, можливе порушення причинності...

— Причинності?

— Це коли причина перестає обов'язково передувати наслідку.

Барановський зблід.

— Тобто нас можуть звільнити ще до того, як ми щось зробимо?

— Теоретично.

Галина кивнула.

— У нашому міністерстві це давно практикують.

І саме тоді розпочалася найбільша наукова катастрофа в історії людства.

Щоправда, поки що вона мала вигляд незатвердженої заявки на грант.

ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕНІЇ, ЯКІ НЕ ВМІЮТЬ ЖИТИ

Лабораторія фундаментальних взаємодій займала три підземні поверхи інституту.

Колись це був бомбосховищний комплекс. Пізніше — сховище архівної документації. А після того, як Марко переконав адміністрацію, що науковий прогрес потребує захищеного приміщення, тут з'явилися надпровідні магніти, вакуумні камери, сервери й кавовий автомат, який не працював уже сім місяців.

— Я тобі кажу, це погана ідея, — сказала Ірина Коваль.

Вона стояла перед величезним інтерактивним екраном, на якому світилися складні рівняння. Світле волосся було зібране недбало, темно-синя блузка під лабораторним халатом підкреслювала її елегантність, а погляд мав ту особливу гостроту, від якої слабкі наукові гіпотези помирали ще до рецензування.

— Ти кажеш це про всі мої ідеї, — відповів Марко.