ЧАСТИНА ДРУГА

1.

Хоча й не отримавши «золотої медалі” за свою успішність, отримати яку Славко Пузик мав би неодмінно, але якось воно вийшло, що цю медаль отримала, не маючи для цього підстав, донька одного з обласних освітніх начальників, а в нашого Пузика відкопали десь якусь “четвірку”, Славко все ж отримав відмінний атестат про середню освіту з однією тільки “четвіркою”, а головне, отримав найґрунтовніші знання з тих предметів, котрі були йому потрібні для вступу до медичного інституту. І впевненість у твердості й надійності цих знань була, так би мовити, замість крил, на яких Славко летів до своєї мрії.

А летів Славко не куди-небудь, а відразу до столиці незалежної Української держави міста Києва, бо вирішив, що коли вже розпочинати доросле життя, то розпочинати відразу з найвищої можливої точки. І на думку Славка, це йому неодмінно повинно було вдатися, адже ж знання у нього просто таки блискучі у порівнянні хоч би й з тим же Володькою Васильченком, котрий навіть в обласному інституті, мабуть, зрізався на екзаменах, так що його батькові довелося везти цілу купу американських грошей, аби його синочка таки зарахували до інституту. Ні, Славко — це зовсім інша справа!

Вже по дорозі до столиці, їдучи в плацкартному вагоні пасажирського потягу, Славко уявляв собі, як він вразить, та просто таки приголомшить всіх тих, хто буде приймати в нього вступні іспити в столичний медінститут! Щоправда, тоді ж по дорозі до столиці, в тому ж таки потязі Славко дізнався й багато чого нового, про багато всіляких нових назв ще почув. Але найголовнішим серед цілого сонму нових назв, Славкові видалося все ж те, що іспити, або ж екзамени тепер називаються зовсім по іншому.

Славко так зрозумів, що в результаті якоїсь чергової перетурбації чи реформи в царині освіти з якоюсь, поки що ще не зрозумілою метою, іспити, або ж екзамени були перейменовані, і на означення екзаменів тепер використовували зовсім нове, іноземне слово, хоча сам Славко не до кінця пройнявся розумінням мети такого перейменування, адже ж, наприклад, “екзамени” — теж, зрештою, слово іноземне. А втім, їм там на горі видніше, подумав Славко.

Адже всіляких дивних, незрозумілих, іноді навіть настільки чудернацьких, що, як кажуть, ні в тин, ні в ворота, назв, абревіатур, термінів та означень виникло стільки, що все це взнати, осмислити і зрозуміти було просто неможливо. От, наприклад, був у районі, де мешкали Пузики, в райцентрі такий собі перший секретар міського комітету компартії Здирук, котрий тепер став називатися “мером”, майже все колишнє радянське партійне начальство, а також колишні спекулянти-фарцовщики, шахраї й середньої руки злодії стали тепер називатися “бізнесменами”. Злодії ж покрупніші, котрі були, як казали, “в законі”, а також колишні високопоставлені комуністи стали називатися “олігархами”.

Один з таких “олігархів”, до речі, став тоді господарем колгоспу, в якому все своє життя пропрацював батько Славка Гервасій Пузик, адже одного дня колгоспники їхнього села дізналися, що колгоспу вже немає, бо всі колгоспні землі, вся техніка, реманент, вся колгоспна живність, і все, все, все, що колись належало колгоспу тепер належало одному достойнику, або ж по-теперішньому “олігарху”. Все, що було відомо про цього олігарха, так це те, що він більшу частину свого життя провів у місцях позбавлення волі: постраждав від комуністичного режиму в боротьбі за свободу, правду і віру, писали про нього газети, — і це істинно так, це була щирісінька правда. Щодо свободи, то це саме собою зрозуміло — де ж іще й боротися за свободу, як не у в'язниці. Але й щодо страждань цього олігарха за правду і віру, то тут теж ніяких заперечень бути не може — що вже правда, то правда. Коли наш олігарх ще не був олігархом, а був ще маленьким хлопчиком-школяриком Ванею, або ж Іванком, як його називала мама, то всупереч шаленій комуністично-атеїстичній пропаганді і реальному кримінальному переслідуванню віруючих людей, наш маленький безстрашний Іванко все ж щиро перейнявся вірою, всотуючи як губка християнські цінності. І те, як глибоко Іванко був перейнятий християнською вірою і повсякчас думав про божественне, міг відразу ж зрозуміти кожен, хто з ним спілкувався, адже, про що б не говорив Іванко, в цій мові, засвідчуючи його ненастанну внутрішню молитовність, повсякчас звучали слова про “Господа Бога душу і його мать”.

Особливо ж глибоко нашого Іванка вразила біблейська істина, що легше верблюдові пройти у вушко голки, аніж багатому пройти у царство небесне. І хоча багатих у Радянському Союзі було не так вже й багато, адже вони, ясна річ, не афішували свої багатства, оскільки багатих взагалі теоретично не повинно було б бути у пролетарській державі СРСР, правдами й неправдами (в основному неправдами) багаті все ж були. Й Іванко щиро перейнявся співчуттям до цих самих багатих, котрим, згідно з християнським вченням, ніяк не світило царство небесне, до цих нещасних багатих, котрі до того ще й нажили свої багатства неправедним злочинним шляхом, бо нажити їх якимось іншим шляхом взагалі де-небудь, тим паче в СРСР, просто неможливо було, до цих стражденних багатих, котрі, на жаль, ніяк не могли, відповідно до іншої біблійської настанови, позбутися своїх багатств самостійно, роздавши свої багатства бідним — наш Іванко перейнявся щирим співчуттям до цих нещасних багатих настільки глибоко, що, наслідуючи ще одну християнську настанову про те, що блаженний кожен, хто покладе життя своє за ближніх своїх, вирішив таки покласти своє життя за багатих своїх ближніх, позбавляючи цих багатих їхніх награбованих багатств, що, до речі, не суперечило навіть комуністичній доктрині.

І тільки-но у нашого Іванка пробилися перші тендітні вусики, як він, перейнятий фундаментальним висновком, що багатство — це зло, і співчуттям до власників цього зла, багатих, поспішив позбавляти цього зла багатих людей, з усім запалом юнацького максималізму кинувшись на допомогу стражденним і, разом з багатствами врятованих ним колишніх багатих людей, приймаючи на себе і Божий гнів, який загрожував цим людям за їх неправидно нажиті статки. Причому, Бог милував Іванка, не допустивши жодного разу прикрого випадку, коли б когось довелося позбавити життя, хоча й таке Іванко припускав у своїй щирій вірі, що попередньо позбавлена ним своїх статків людина, позбувшись життя, все ж потрапить до царства небесного — як не крути, а окрім щирого й чистого милосердя й любові до ближнього свого у помислах Іванка ніхто й ніколи нічого б не віднайшов: як кажуть, блаженні праведні...