Глава 10. Хто рано встає,... той всіх дістає

Глава 10. Хто рано встає,... той всіх дістає
Заснула я дуже і дуже швидко, хоча зазвичай засипати було найскладнішим, до всього, коли поруч зі мною хто перебував, я теж спати не могла. 
Прокинулася я, коли на повну грала музика в моїй голові, а я була в клубі. Як з'ясувалося, настільки приємна музика не могла грати в клубах і це був мій будильник, але прокинулася я від того, що мене хтось тряс, точніше намагався мене відчепити.
- Та прокидайся вже, - почувся роздратований голос. Я повільно відкрила очі, намагаючись збагнути, хто може знаходиться в моєму ліжку. І знайшла там найстрашнішу істоту на всьому білому світі! Викладача математики! В шоці втупилася на злющого хлопця, якого я обіймала з усіх боків, руками, ногами, причому руками я тримала його голову притискаючи до себе, тут же жахнувшись я відсахнулася і в підсумку звалилася з ліжка.
- Я вже думав ти ніколи не прокинешся, - глибоко зітхаючи промовив парубок, встаючи з ліжка, не помічаючи, що я впала, попрямував у ванну кімнату. - Не дивно, що ти запізнюєшся.
- Коли це я спізнювалася? - пробурчала я з-під ліжка, не кваплячись вилізти, чекаючи того моменту, коли мої щоки перестануть горіти, а серце прискорено битися. І чого я злякалася?
Я помацала гарячі щоки.
- Завжди, ти завжди запізнюєшся! - пролунав голос з ванни.
Ось це слух! Я щиро захопилася.
- Хей! - крикнула я, трохи заспокоївшись, - а чого мені боятися, у мене перша пара  практичне з математики, викладача на місці не буде.
- Я там буду, - пролунало з ванни.
- Ха-ха, - я  розтягнулася в широкій посмішці, - речі ви випрали, а дістати їх ніхто не дістав.
- Та ну? Не всі засинають, як тільки їх голова торкається подушки, - вийшов з ванної викладач, він виніс майже сухі речі на руках, - дай мені праску.
- Пфф, - я показала йому язика, - не дам.
- Тоді погладь сама, - він зібрався кинути їх мені.
- Я ще сплю! - я почала обурюватися, - через тебе я майже всю ніч не спала! Ти мені весь час заважав!
- Все-таки брешеш ти віртуозно! Але так очевидно, - він похитав головою, сам примітивши праску і прасувальну дошку в кутку кімнати, пішов її ставити, - то сопіла, то копалась, то обіймалася всю ніч, визначся вже, - він потер свою спину.
Мені одразу стало тепло на душі.
- Коли я копалась, то мені снився ти, а коли обіймалася, - я задумалася, глибоко задумалася, - кавун, - вимовила я, Сергій тут же відвернувся від свого захоплюючого заняття, підняв брови в мою сторону. - А я не їм кавуни, я їх обіймаю, - промовила я безглузду  фразу з найрозумнішим виглядом, на який тільки була здатна.
Сергій кинув на мене довгий погляд, поставив праску і почав підходити до мене, я з подивом дивилася на нього, сидячи на тому ж місці, куди впала, він до мене нахилився.
- Олександра, - вимовив його голос, я аж здригнулася від цього, - ми запізнюємося, підніми будь ласка, свою, - він замовк на цьому місці зробивши коротку паузу, щоб я до кінця усвідомила, що саме мені потрібно підняти, - і йди збирайся.
- Я не хочу, - затягнула я свій голос, всідаючись прямо на підлогу, - я себе погано почуваю, скажу старості передати викладачеві, що я не прийду... блін, я староста. Шановний, - я тут же підскочила назад, опиняючись прямо перед його обличчям, але сміливо витримала це, - Сергій Ксенофонтович, хочу відпроситися у...
Договорити я не встигла, очі істеричного хлопця потемніли ще на по-батькові, він схопивши мене за руку, різко підняв і поволік у ванну.
- У тебе десять хвилин! І я Андрійович! - промовив він. Довелося чистити зуби і вмиватися. Майже через сорок хвилин, ми змогли залишити мою квартирку, Сергій тягнув мене майже за шкірку.
- Чому я мушу йти, - нила я, - я студентка, я можу прогулювати. Який тоді сенс від студентського життя, якщо я не розважаюсь...
- Тому, що я викладач і тобі не пощастило. Я значить маю іти, а вона ні, - він покрутив головою, і відкрив для мене двері машини. Я з недовірою на нього подивилася, закотивши очі, він зробив загрозливий жест, немов збирався засунути мене туди. Я відразу ж сіла.
- Тут дві хвилини, - бурчала я під ніс, кинула на нього погляд, - спробував би громадським транспортом покористуватися, які ми ніжні.
- Залишу це тобі, - спокійно відповів хлопець, особливо не стежачи за дорогою.
Ми виїхали на перехрестя, в моїй голові визріла ідея вивернути його кермо, щоб у нього проблеми були, але, на щастя, голова на плечах ще залишилася, мало що вийде з аварії, от і доводилося утримувати себе на місці, вчепившись в ремінь безпеки. 
Сергій кинув на мене косий погляд, потім подивився уважніше, усміхаючись:
- Що намагаєшся утримати себе від дурниць?
Я здивовано завмерла і повернула до нього обличчя, трохи ошелешено. Як він дізнався? Невже так очевидно?
- Мда, - він тяжко зітхнув, - судячи з твого погляду, я правий. Тоді це похвально, пам'ятай, що ми на дорозі.
Я сильніше стиснула зуби, щоб не вступати з ним в конфлікт і в підсумку не організувати дійсно аварію. Але він так і випрошував всю дорогу, постійно кидаючи колючі жарти про мій самоконтроль. Не розумів він, що він у мене був на межі. У підсумку ми припаркувалися перед воротами. На вулицях було не так багато людей, лише зрідка пробігали студенти, що спізнюються . Я випала з машини і тут же кинулася на Землю, мало не цілуючи її, голосно промовляючи:
- Спасибі, рідна земля! Не вбив мене душогуб проклятий! Думала не доїду.
Весь цей час Сергій дивився на мене і хитав головою.
- Годі блазнювати, ми й так запізнилися
- Всього на десять хвилин! Давайте ще п'ять постоїмо і все нормально буде! Хоча ні, - я почала сама з собою розмовляти,- якщо вас не буде і при цьому мене, то всі вирішать, що я знала і нікому не сказала...
- Відмінна ідея! - зрадів Сергій.
-Ха-ха, - я показала йому язика. Ми підійшли до воріт, там мене молодий викладач і зупинив:
- Саш, - промовив він, я насторожено на нього подивилася, хоча то як він вимовляв моє ім'я, точніше навіть, що він його взагалі вимовляв, послаблювало мою пильність
- Це буде дивно якщо ми разом прийдемо, - промовив він, я здивовано на нього подивилася намагаючись зрозуміти до чого він хилить, - ми і так себе дивно ведемо себе весь час, - він підняв руку, бачачи за моїми палаючими очами, що я збираюся йому сказати яку-небудь гидоту.
Так він пішов вперед, я почекавши трохи, теж попрямувала до факультету, розмірковуючи над сенсом того, що відбувається, яка різниця, ніхто б і не подумав...я глибоко задумалася, визнаючи, що задумалися б і навіть якщо не серйозно, а жарти б пішли.
Я підійшла до кабінету, натягнувши посмішку, весело постукавши, я увійшла і почалося... доброго ранку, країно!
- Радченко, - на мене холодно подивився викладач, що зовсім не давно посміхався. Почулися смішки, - запізнення, - він похитав головою, докірливо дивлячись на мене, - скільки можна.
Я в шоці на нього дивилася, але знизавши плечима (а що можна взяти з хворих на голову) стала проходити всередину.
- Я не дозволяв проходити, - тут же зупинив мене голос, цієї огидної людини, він окинув мене серйозним поглядом, але в глибині його очей я помітила, що вони горять диявольським світлом. - І так, я, здається, казав про запізнення, - він склав руки на грудях, всі в захваті дивилися на нас, чекаючи нової відповіді. 
Зате яку я послугу зробила для науки, мої одногрупники в житті не були щасливі ходити на подібні заняття, а на це біжать спотикаються. Ех... не можу ж я їх розчарувати? 
- Отже, чому ви запізнилися? - він підняв брову продовжуючи свердлити мене насмішкуватим поглядом, сповненим власної переваги. Я кинула на нього погляд, розтягнулася в усмішці підходячи до нього, поплескала по плечу.
- Ну-ну, милий, ти ж сам мене не розбудив, - і я йому підморгнула, в аудиторії настала повна тиша, всі в шоці дивилися на нас, хто з незадоволеними виразами обличчя, тобто більша частина дівчаток і Матвій, хм... а чому Матвій? Решта в шоці, і ще невеликий відсоток людей очікував продовження вистави.
На пару секунд Сергій завис від моєї відповіді, але швидко в його очах засвітився небезпечний вогник
- Та ні, - він підійшов до мене на крок ближче, - я будив і ти навіть вийшла раніше за мене, невже забула? - від його відповіді випали всі, в тому числі і я. - Я від цього й злюся, мила
- Та пожартувала я, - буркнула собі під ніс я, - чого витріщилися?! - я гаркнула на інших, проходячи на своє місце, - почуття гумору у вашого викладача немає.
- І тим не менш, зручно не влаштовуйся, - долинув до мене настільки ненависний голос, я кинула на нього злий погляд, - цей приклад так чекає, щоб його вирішила староста, що має бути взірцем  для групи.
Кинувши сумку за парту, я пішла назад до дошки.
- Знаєте що, - я не стала говорити його імені, раптом ще лопне  від злості на по батькові і вдарить мене, - тут між іншим ще двадцять людей, вони теж хочуть знати математику.
- Вони на відміну від деяких слухають мене.
- Це хто вам таке сказав? - я щиро округлила очі.
- Радченко, розв’язуй, - він вказав рукою на дошку, - щоб наступного разу не кортіло.
Я взяла в руки крейду і почалося. 
Ні, до цього я звикла, у нас в групі, я була тією людиною... ой, як я себе обізвала! Як гордо звучить - людина! Ніііі, це не про мене, тут я була  цапом-відбувайлом, якому діставалися  найдебільніші приклади, і найскладніші. 
І ось пара закінчилася, я йти не поспішала.
- Пішли вже, - мене потягнула Даша.
- Ну вже ні, - я надулася, - прийшов час розставити всі крапки над і. Чого він наді мною знущається.
Даша в шоці втупилася на мене, силкуючись зрозуміти серйозно я чи ні.
- Так, ти ж сама весь час починаєш!
- Ну сьогодні був верх  несправедливості!