Коли часу обмаль

Коли часу обмаль

~~~

Надін вже звиклася з теперішнім станом речей: берегти себе від різких рухів та важкої роботи; бути найкращою для чоловіка та сина; і ненависною сестрою для брата… Останнє її неабияк засмучувало, але вона втомилася боротися з тим, хто не вважав за потрібне щось міняти у своєму житті й думати більше про когось, аніж про себе. На щастя, улюблена робота та домашні клопоти трохи відбирали на себе її увагу і жінка могла хоч якось почуватися в спокої…

Прибравши майже всю квартиру, Надін втомлено сіла на ліжко, знявши пояс, аби трохи відпочити від нього. Проте, пролунав телефонний дзвінок. На екрані вибило ім’я знайомого, але жінка здивувалася, з чого це раптом.

— Так, слухаю, — сказала невпевнено.

— Надін, — пролунав у динаміку здавлений голос, — Ніколас розбився.

— Як розбився? — не зрозумівши, перепитала вона немов це зараз так недоречно пожартували.

— Сталася аварія…

А далі вона вже нічого не чула. Руки кволо опустилися, а плечі слідом… Підборіддя задрижало, а в грудях запекло…

— Але ж як… Цього не може бути… — шепотіла вона крізь сльози.

Паніка наростала, а повітря скажено ставало мало… Хапала його ротом, немов то було останнім, щоб врятувало і її. Купа думок проносилося в голові та настільки марнувалося життя на суперечки… Коли часу іноді так мало для того, щоб зробити дійсно правильний вибір. Слідом виринули думки про маму і як по ній вдарить ця звістка… Від цього Надін заплакала ще дужче… Як же вона хотіла повернути час назад, аби хоч щось виправити, не допустити… Але ж знала, що неспроможна на таке. Вона мала лише теперішнє, в якому могла будувати своє майбутнє… Та чому ж Ніколас не міг зрозуміти цього?..

Сум, біль, каяття, розпач, розчарування… Надін не розуміла, чого в ній було більше, але відчувала як все це розривало її, бо попри образи брата, вона не бажала йому такої долі. Навпаки, завжди мріяла бачити його щасливим і в люблячій сім’ї… А тепер…

— Надін… — пролунав доволі знайомий голос зовсім поряд.

Та жінка одразу ж кинулася в обійми, аби мати хоч якусь підтримку. Фа́натос боявся ненароком торкнутись її, але дозволив виплакатися йому. А це навіть для нього виявилося нестерпним.

— Я не бажала йому цього…

— Знаю, Надін… Ти не винна в цьому…

— Не забирай його…

Фа́натос не відповів, але радо був підтримкою для людини, яка не боялась його.

А вже згодом Надін повідомили, що тіло брата доставили в міську лікарню і роблять все можливе, аби врятувати. На щастя, хребет Ніколаса не було ушкоджено, а шолом зберіг його голову. Чоловік обійшовся вирваними зап’ястками обох рук, та переломом стегна, ну а зрештою купою металу в тілі… Чисельні операції, важка реабілітація, інвалідний візок, а потім милиці… Бачити як брат кульгав, було нестерпно та боляче…

Надін раділа, що він вижив, але чи варто було сподіватися, що це його змінило? На жаль… Здавалося б, Ніколас озлобився на весь світ, який не жалів його або хто наважувався докоряти йому… Тому після чергової спроби донести до брата, що іноді його поведінка жахлива, переросла в черговий скандал. А згодом купа лайливих слів у бік Надін і зрештою завершальною краплею стало те, що Ніколас знову зрікся її. Проте цього разу вона була вже загартована і розуміла, що є люди, яким варто прощати, а для яких то буде марнуванням часу…

Час йшов, а суперечок більше не було. В Надін було своє життя, а в Ніколаса своє. Сестра прагнула жити в колі щирих людей, в яких бачила можливість змінити світ на краще та вірити в дива, тоді як брат оточував себе лицемірами, які б покірно тішили його самолюбство, співчуваючи його положенню.

Вибір є у кожного.

— Ти сильна, — сказав Фа́натос, коли вкотре зустрілися з Надін на їхньому місці.

— Думаєш?

— Знаю. Я пишаюсь тобою.

Надін лагідно подивилася на нього, ледь всміхнувшись.

— Мабуть, якби я здалася першого разу, то ти б казав інакше…

— Так. Але ти не здалась, а разом з тобою і я побачив вас інакшими…

— Але не всі такі… Я вже втрачаю віру в те, що Ніколас колись зміниться і визнає бодай одну свою помилку… Але ти оберігай його, добре?

Вона з такою надією подивилася на нього, що Фа́натос на мить розгубився. Хотів би сказати, що не така специфіка його роботи, але погодився.

— Добре.

Коли вони спілкувалися, Надін здавалося, що час навкруги зупинявся. Але спілкуватися з ним було неабиякою радістю для неї, бо в миті, коли ладна була здатися — він завжди був поряд.

Фа́натос щоразу мовчки та з захватом дивився їй услід, а потім повертався у Сі́бан, чекаючи на наступну зустріч. Втім, цього разу його зустрів не лише Єра́кі…

Побачивши перед собою величну постать, Фа́натос схилив голову.

— Радий бачити тебе, мамо.

_____

Зої́ — життя (ζωή)

Фа́натос — смерть (θάνατος)