Сказати й почути

Сказати й почути

~~~

Фа́натос бачив чимало сліз, але на які йому було байдуже. Та не тепер. Навіть наближаючись до Надін, вагався та боявся, немов щось зміниться саме в ту мить, коли він опиниться зовсім поруч. Втім, ще ніколи після того переламного дня в історії його існування, Фа́натос не наважувався знову з’явитися до людини у своїй подобі. Про порушення цього правила, він намагався не думати, хоча знав, що й тепер це не залишиться осторонь від батьків.

Сівши поряд із Надін, Фа́натос уважно роздивлявся її. Вперше так близько. З сумом констатував, що час людям непідвладний і що те дівча вже виросло. Натомість перед ним була гарна жінка, воля якої все більше дивувала його. Якийсь час Фа́натос слідкував за кожним рухом, як Надін невпевнено і соромлячись витирала сльози. Намагався стримувати свою сутність в рамках, аби не зашкодити їй. Та бажання знати, що з нею трапилося цього разу і без його втручання, послаблювали той захист. 

— Дякую вам, — промовила трохи згодом Надін, невпевнено перебираючи пальчиками краї хустинки. — Мабуть, тепер її зіпсовано…

— Пусте. В мене є ще.

Фа́натос не сильно вмів спілкуватися з людьми особисто, оскільки специфіка його «обов’язків» дещо інакша. Тому радісними та співчутливими емоціями він не сильно встиг збагатитись.

— Я, мабуть, затримала вас…

Голос Надін все ще тремтів, але вона скоса поглянула на молодика поряд. Та потім підвела погляд на нього і їхні очі зустрілися. Зі ще більшою цікавістю Фа́натос розглядав її, і обидвоє чомусь втратили усі слова.

— Чому ти плакала? — зрештою запитав він.

У відповідь Надін сумно всміхнулась і відвела погляд на озеро неподалік, на якому пропливало декілька лебедів.

— Іноді просто хочеться зрозуміти сенс свого існування… — видихнула вона.

— Просто жити — недостатньо?

— Для когось це розкіш, а для когось — марнота…

— А що для тебе означає життя, Надін? — поцікавився Фа́натос, але у відповідь зустрівся знову з її заплаканим і настороженим поглядом.

— Хто ви? Звідки ви знаєте моє ім’я?

Та неочікувано Надін озирнулась і підхопилась на ноги, побачивши, що навкруги ані душі. Фа́натос зреагував миттєво й потягнувся до неї, аби втримати, але забувши про неприємні «нюанси». Майже в кількох міліметрах його пальці застигли біля її руки. Але Надін завмерла від його голосу, коли той скомандував:

— Не йди!

Мабуть, ця мить стала несподіванкою для обох, бо якийсь час мовчки переглядались. Фа́натос повільно опустив руку, неабияк радіючи, що вчасно зупинився. Та більшою приємністю виявилося те, що Надін знову сіла на лавку, хоча й на більшу відстань. На щастя.

— Пробач, що налякав тебе. Я не завдам тобі шкоди, — а в самого згадався кожен раз, коли він намагався саме зашкодити їй. — Чому ти плакала?

— Бо життя несправедливе… Ти мій янгол? — все ж запитала Надін, перебивши власну думку.

— Тобі хотілося б, щоб я ним був?

Жінка смикнула плечима.

— Мабуть… Якщо я бачу тебе, то я дійсно помираю… — і її підборіддя знову затремтіло, пригадавши, чому насправді вона тут. Стерла декілька нових сльозинок, а потім із сумом глянула на Фа́натоса. — Ти прийшов по мене?

— Я… — почав було Фа́натос, не розуміючи, але Надін з жалем продовжила:

— Але я ще не готова… Я не можу їх залишити так рано… Я хочу жити, розумієш?

Чесно кажучи, її слова неабияк спантеличили Фа́натоса, бо він й гадки не мав, звідки вона знала, хто він такий насправді. Та все ставало на свої місця, але від того йому не легшало. Фа́натос мусив визнати, що не хотів забирати її життя. Так, раніше він бачив чимало жалю в очах людей, але вони були приречені, доля яких була визначена. Але з Надін все тепер йшло не так, як мало б бути…

Слухаючи її розповідь, в молодика все більше виникали нові відчуття, а разом з тим його сутність виривалась назовні… Вперше за довгий час Фа́натоса чули, а іноді навіть здавалося, що й Надін намагалась зрозуміти його. Здавалося дивним, що людина намагалась зрозуміти смерть… Хоча на ту мить жінка так і не зрозуміла, з ким насправді розмовляла, прийнявши Фа́натоса за звичайного посланця. Але це й на краще, інакше б на обличчі не промайнуло б співчутливої посмішки, та й очі не сяяли б як от тепер, відображаючи в собі весь Сі́бан.

— Ти насправді сильна, Надін… — сказав Фа́натос з легким сумом у голосі.

Що це, співчуття? Чи провина?

Фа́натос вперше зважився відвести від Надін свій погляд, розгубившись від своїх думок.    

«Не роби того, чого батьки не схвалять. Змирись, що ти не зламаєш Надін. Просто порадій зі мною, що такі люди досі існують…» — промайнули слова сестри, але від них хлопець розгубився ще більше. Зої́ знала вагу кожного свого слова, тоді як він розумів мову власних дій. Дотепер. 

Проте, з роздумів його вирвав невпевнений дотик до плеча. Фа́натос не одразу зрозумів, що це, але навіть крізь одяг відчув тепло людської долоні. Мав би відсахнутися, але збрехав би, якби сказав, що це неприємно.