Зустріч

Зустріч

~~~

Світ недосконалий, а людство разом із ним… Проте, а чи не люди роблять його таким? Неодноразово вони наважувалися звинувачувати у своїх негараздах когось, але не себе. Досить часто акцентували на неправильній генетиці, не тому місцю та часу народження, свято вірячи, що за інших обставин і з досконалими генами вони б були захищені від помилок. Можливо, дехто не побоїться назвати свої негаразди та важку долю прокляттям… Але навіть тоді варто пам’ятати, що навіть воно може бути припинено…

Власне, деякий час саме так про своє життя думала і Надін.

Березень 2016 року виявився для неї… доленосним. Подолавши важкі часи у своєму житті, Надін щиро вірила, що ось тепер в неї по-справжньому все буде добре. Однак в той день, коли вона виявила в себе новоутворення, серце важко стиснулося, а потім почало судомно хапати повітря. Може, якби не смерть бабусі в молодому віці, то й Надін не так би реагувала на це… Але саме це момент викликав в ній страх. Генетично по бабусиній лінії вона практично мала всі шанси на хворобу.

Майже кожного дня Надін торкалася того місця, сподіваючись, що воно зникне, розчиниться, як часто чула від інших. Але утворення не зникало. Та й казати про це вона боялась як чоловікові, так і мамі.

Щодо першого, то Надін не хотіла ставати для нього тягарем в останні дні свого життя. А думка про те, що потім вони з сином залишаться без неї взагалі нещадно добивали її. Але жінка продовжувала мовчати та сподіватися на диво.

Мамі ж вона не казала, бо  так само не хотіла завдавати їй болю… Хоча й розуміла, що то невідворотно… Одну доньку вона вже втратила, син постійно ризикував життям, а тут ще й наймолодша от-от і згасне…

Словом, Надін не була готовою для цього. Понад усе вона трималася за життя лише задля них. Довгі три місяці жінка вагалась зізнатися про свою проблему, вдаючи радість, аби її пам’ятали саме такою. Навіть згодом нічого не змінилося — страх ще більше сковував її серце.

Можливість побути наодинці поки син був у школі, а чоловік на роботі, Надін проводила милуючись навколишнім світом. Хоча все більше розуміла, що світ таки недосконалий… Бо люди неідеальні, жорстокі та байдужі. Навіть взяти до прикладу перехожих, які просто проходили повз жінку, яка тихенько плакала в парку. Усім байдуже до чужого горя, радітимуть чужим невдачам, пишатимуться брехнею і попри будь-яку ціну не зупиняться на шляху до цілі, втоптуючи інших в багнюку.

«Світ починається із кожного», — вважала Надін, але від того заплакала ще дужче, розуміючи, що її світ от-от і згасне. Витираючи тильною стороною руки сльози, які все ніяк не спинялися, жінка дуже не хотіла привертати зайвої до себе уваги. Але марно…

— Тримай, — пролунало над головою, а праворуч від себе Надін помітила простягнуту руку з синьою хустинкою в ній.

Жінка розгубилась, дивлячись то на носовичка, то на його власника. Високий темноволосий молодий чоловік з пронизливим блакитним поглядом уважно дивився на неї, досі не забравши руки. Молодик здавався занадто ошатно вдягненим, як для того, хто міг би звернути увагу на пересічну людину… Та й саме вбрання не пасувало для звичайної прогулянки… Надін мигцем подивилася на темні сині черевики, які практично блищали чистотою, немов він не йшов по пилюці. Та все ж, якесь невідоме чуття змусило її напружитися. Замість того, щоб втекти, Надін вдячно взяла хустинку й обережно притулила її до мокрих щік.

Незнайомець повільно опустився на лавку поряд, але тримаючи між ними дистанцію. Терпляче чекав, допоки Надін перестане плакати…