Зої́ та Фа́натос

Зої́ та Фа́натос

~~~

Десь у Сі́бані…

Ледь чутний вітер носився квітучими схилами, лоскочучи ніжні пелюсточки. Співи птахів перепліталися з меланхолічним дзюрчанням річки попереду, але збоку лунав гуркіт водоспаду, який зрошував своїми краплями барвисті квіти.

Зої́ повільно підійшла до краю, з усмішкою поглянувши на своє віддзеркалення. Ідеальні риси її обличчя не псувалися навіть у мерехтливій воді. Кришталева гладь не наважувалась затьмарювати чистоти погляду Зої́. Очі не просто були сповненими життя — вони були ним.

Торкнувшись долонькою води, Зої́ всміхнулась ширше. На блискучій поверхні розквітла біла квітка лотоса, розкриваючи свої пелюстки назустріч дівчині. Збоку слідом пролунали квапливі кроки, на які Зої́ повернула голову, від чого довге волосся легкими сріблястими хвилями гойднулося.

— Лі́ґасе, ти саме вчасно, — всміхнулась Зої́ та простягнула вологу долоньку до рисі, що кинулась в обійми дівчини.

Плямисте диво нахабно полізло облизувати дівочі щоки, від чого та не втрималась і похилилась до трави. Пухнастий пустун обхопив Зої́ своїми лаписьками з ніжними подушечками, які так і хотілося полоскотати. На щастя, хоч кігті цього разу не виставляв.

— Годі, Лі́ґасе! — благала вона, весело всміхаючись. Кудлата морда лоскотала її шкіру, а з грудей тварини виривалося задоволене та ритмічне муркотіння. Втім, рись з неохотою останній раз від душі пройшлася шершавим язиком по щоці. Ще й так протяжно при цьому рикнувши, немов знову образилася. — Ми все пропустимо, вередун.

Рись ще раз рикнула, але дуже швидко настовбурчила свої вуха, кілька разів смикнувши китичками на кінчиках. Слідом вгорі пролунав пронизливий соколиний крик, і Зої́ разом зі своїм другом повернула голову у бік рожевої алеї, обабіч якої яскраво буяв цвітом церцис. Лінивим кроком до них прямував красень в синьому вбранні з такими ж блакитними, як у Зої́, очима. Щоправда, в його погляді не було такого захоплення та чистоти, як у сестри. І на відміну від неї, хлопець був взутим у сині черевики, які ледь мерехтіли на світлі. Часом при ходьбі можна було розгледіти легенькі електричні розряди. 

— Тобі не набридло? — запитав він, гидливо окинувши квіти поглядом, після чого доторкнувся до ніжних суцвіть. Миттєво барвистий колір почав зникати, а трохи згодом взагалі все дерево почорніло й стало попелом, який одразу ж підхопив вітер.

Зої́ лише із сумом спостерігала за цим і повільно підвелася. Невагома сукня зі сріблястими візерунками на сонячному полотні приховала її босі ноги, коли дівчина зробила декілька кроків до брата.

— Фа́натос, навіщо знов? — спокійно запитала вона, підійшовши до нього.

— Бо такий вже я, — байдуже кинув молодик і криво всміхнувся, дивлячись, як сестра схилилася до землі й торкнулася того місця, де нещодавно росло дерево. З-під її долонь миттю почав проростати новий пагін, випинаючись до неба.

Випроставшись, Зої́ уважно подивилася на брата. В блакитних очах вередувала гроза, яка ладна була нищити все, до чого Фа́натос лише торкався.

— Ти вкотре порушуєш правила, брате, — спокійно промовила Зої́, але той вже звично криво всміхнувся та вигнув ідеальну брову.

— Маю право. Чи тобі так не здається?

— Твої забаганки суперечать законам Сі́бана, Фа́натос…

— Ми — закон, сестро. Кому, як не тобі, знати про це.

Погляд хлопця зупинився на рисі, яка невдоволено гарчала. Фа́натос ледь всміхнувся, дивуючись, що ця тварина не боялась його. Втім, недаремно сестра так любила цю істоту, чого не скажеш про нього.

Так вже склалось, що забирати життя було куди цікавішою забавкою, аніж дарувати. Фа́натос та Зої́, існували поза часом, поза правилами… Хоча не всіма…