25 Розділ

Шановна Хранителько Часу,

Я пишу Вам цього листа з глибокою вдячністю - і, зізнаюся, з певним трепетом. Я довго не наважувався взятися за перо, адже те, що сталося, важко передати словами, не кажучи вже про те, щоб осмислити до кінця.
Але я відчуваю, що просто зобов’язаний Вам написати.
Перш за все - дякую.
Я не знаю, ким Ви є насправді. Не знаю, як Вам вдалося зробити те, що Ви зробили. І, мабуть, мені цього й не слід знати. Але я знаю одне: Ви втрутилися туди, де, здавалося б, уже нічого не можна було змінити. І змінили.
Після тієї ночі… після того, як я побачив її…
Я боявся залишатися в цьому будинку. Кожен звук здавався мені чиїмись кроками, а кожна тінь - потойбічною постаттю. Я не міг спати, не міг думати, не міг позбутися відчуття, що тут сталося щось страшне й похмуре.
Але тепер… Все змінилося.
Будинок більше не дихає холодом. Немає того тиску, що висів у повітрі. Немає відчуття чужої присутності. І найголовніше: вона більше не з’являється.
Я навмисно чекав. Декілька ночей поспіль сидів у темряві, вдивляючись у дзеркала та вслухаючись у тишу, яка раніше була наповнена шепотом.
Але тепер там лише тиша. 

Справжня. Спокійна.
І я вперше за довгий час зміг заснути без страху.
Бо Ви не просто розгадали таємницю цього будинку.
Ви звільнили його від неї.
І, можливо… звільнили ту дівчину.
Зізнаюся, я часто думаю про неї.
Про те, ким вона була. Про те, що з нею сталося.
І про те, що тепер, завдяки Вам, її історія більше не закінчується темрявою.
Я не знаю, чи це правда… але мені хочеться вірити, що десь, у іншому часі, вона жива й щаслива. Сподіваюся, той жах ніколи більше не торкнувся її.
Ця думка дивним чином мене зігріває.
І, можливо, саме це Ви і дали не тільки мені, але і їй. Якщо Ви колись знову прочитаєте цього листа, знайте: у цьому будинку більше немає страху.
Тільки тиша, затишок… і спокій.
І за це я Вам безмежно вдячний.
З повагою,
Гаррі Сев'єр.

Джоанна довго не рухалася. Лист лежав у її руках, трохи зім’ятий на краях - жінка й сама не помітила, як стиснула його трохи сильніше, ніж потрібно. Світло лампи м’яко падало на сторінку, вириваючи слова з тіні. Тиша в кімнаті здавалася глибокою, але не порожньою. Вона ще раз пробіглася очима по рядках. "Вона більше не з’являється…"
"Будинок звільнений…"
"Я вперше зміг заснути…"
Джоанна повільно видихнула. Значить… все було не даремео. Хранителька Часу відклала лист на стіл. Пальці на мить затрималися на білому папері, наче не хотіли відпускати. Однак потім вона все ж відвела руку, підвелася та підійшла до вікна. Ніч за склом виявилася тихою. Місто жило своїм життям, не знаючи, що десь там, у іншому часі, долі людей щойно змінилися назавжди. Жінка сперлася на підвіконня і заплющила очі. Спочатку була просто тиша. А потім промайнули
образи: ліс, вітер, шум копит і він. Чарльз Сеймур. Його голос. Його погляд. Те "дякую" було сказане так просто… і так щиро. Джоанна ледь помітно усміхнулася, сумно й тихо.
- Дивно… - Прошепотіла вона. Бо знала, чим усе закінчиться ще з самого  початку. І все одно… це виявилося важче, ніж міс Сміт очікувала. Хранителька Часу відкрила очі та подивилася у темряву за вікном, ніби могла побачити його там, такого далекого і недосяжного. Її пальці міцно стиснули край підвіконня. І дуже тихо, майже беззвучно, жінка сказала:
- Ти завжди житимеш у моєму серці.
Ці слова розчинилися в тиші, проте від них стало трохи легше.