22 Розділ

    Капличка ще зберігала тепло слів. Світло світанку променями просочувалося крізь вузькі вікна, торкаючись кам’яних стін, старого вівтаря, і двох постатей, що стояли поруч. Тепер уже не просто закоханих, а чоловіка і дружини. С'юзанна тихо усміхалася. Її пальці трохи тремтіли, стискаючи руку Чарльза, проте в очах світилася така щира радість, що навіть холодні камені навколо здавалися м’якшими. Чарльз дивився на неї так трепетно, ніби боявся, що все це сон.
- Тепер уже ніхто не зможе нас розлучити. - Прошепотів він. Дівчина легко засміялася.
- Ти говориш так, ніби весь світ проти нас.
- На жаль, так і є. - Відповів юнак, але вже трохи м’якше. Чарльз нахилився ближче, торкнувся її чола. На мить у світі зникло все, окрім них. Священник стримано відвернувся, залишаючи їх наодинці з цією миттю. Нарешті все стало на свої місця.
- Підемо? - Запитала наречена. Сеймур кивнув. Молодята разом рушили до виходу. Двері каплички зі скрипом відчинилися. Світло вдарило в очі, і... світ різко змінився. Бо перед ними стояли батьки Чарльза: Генрі та Кетрін. Чарльз завмер. Рука коханої в його долоні напружилася.
- Батьку… - Його голос зірвався. Він не вірив.
Просто не міг цьому повірити. Юнак з острахом очікував гніву, крику й осуду, але нічого цього не сталося. Батько залишився стояти спокійно.
- Ми знаємо про твої таємні заручини, Чарльзе. Шкода, що ти так довго приховував це від нас. Втім, ти зробив свій вибір. - Сказав він рівним тоном. Син мовчав, не знаходячи слів. Мати зробила крок уперед. Її погляд оцінююче ковзнув по С'юзанні та зупинився.
- Схоже, що вже нічого не змінити. - Додала вона.
На мить стало тихо, і ці кілька секунд здавалися цілою вічністю.
- Ви… - Чарльз не договорив. Юнак нічого не розумів.
- Ми не будемо проти. - Спокійно сказав батько.
Світ ніби завмер. Наречена тихо вдихнула. Її чоловік швидко кліпнув.
- Що?
- Ти вже одружився. - Продовжив містер Сеймур. - Було б нерозумно тепер усе руйнувати. Кетрін ледь усміхнулася.
- Родина повинна залишатися родиною.
Слова звучали правильно. Але щось у них було… холодне. С'юзанна зрозуміла це першою, але коханий… Коханий відчув величезне полегшення.
- Тобто… ви приймаєте це? - Тихо запитав він.
- Приймаємо. - Відповів Генрі без вагань, і цього вистачило. Щось у грудях Чарльза відпустило. Напруга зникла.

- Дякую… - Прошепотів.
- Було б неввічливо не познайомитися з твоєю дружиною як слід. - Коротко погодилася матір і подивилася на С'юзанну.
- Ви приїдете до нас?
Дівчина трохи завагалася.
- Якщо… ви справді не проти…
- Звісно, ми не проти. - Сказала жінка.
- Ми навіть наполягаємо. - Додав Генрі. - Чай, розмова… Все буде як належить.
Юнак стиснув руку своєї нареченої.
- Все буде добре - Підбадьорливо мовив їй. Він вірив. Він хотів у це вірити. І цього виявилося цілком достатньо.
- Ми приїдемо. - Впевнено додав Чарльз.
Батько кивнув, і вперше за весь час у його очах промайнула тінь задоволення. Майже непомітна, однак справжня.

                                          ***

    Маєток зустрів їх тишею, такою ж, як і завжди. Але сьогодні вона була іншою, важчою, неначе сам будинок про те, що мало статися. Карета зупинилася перед входом. Двері відчинилися, і С'юзанна вийшла першою. Пишна сукня тихо зашелестіла, торкаючись сходів. Дівчина озирнулася. Її очі були широко відкриті. У них панували водночас і захоплення, і тривога. Чарльз подав їй руку.
- Не бійся. - Сказав м’яко. Вона усміхнулася слабко, але щиро. Двері відчинилися. В холі вже зібралася вся родина. Маргарет рівна й ідеально виструнчена, як і зазвичай. Мовчазні та уважні слуги. Вражена Анжеліка і Джоанна. Гувернантка стояла трохи осторонь та дивилася на неї. Наречена ступила всередину. Світло впало на її обличчя. Руде волосся м’яко обрамляло його, а веснянки ледве помітно засвітилися на блідій шкірі. В погляді цієї дівчини ясніло щось дуже живе, справжнє й беззахисне. Джоанна відчула, як щось мимоволі стислося в грудях. Ось вона. Та сама. Та, що стане… Жінка різко відкинула цю думку. Ні, поки що ні. Однак це станеться, якщо вона нічого не змінить. "То ось яка ти…"  - Промайнуло в голові. - "Ось у кого він закоханий." Жінка не зводила з неї погляду. Кохана Чарльза виглядала не так, як Джоанна собі уявляла. Не гірше й не краще, а просто інакше, і від цього все тільки ускладнювалося, бо в ній не було нічого, що можна було б зненавидіти. Радше навпаки.
- Це моя дружина. - Сказав Чарльз. Його голос прозвучав гордо і щасливо. Це боліло так раптово, немов удар. С'юзанна зробила крок уперед.
- Дуже приємно… - Тихо сказала вона. Маргарет ледь схилила голову. Анжеліка підбігла ближче, з цікавістю розглядаючи її.
- Ти справжня! - Вигукнула дівчинка, ніби це було відкриття. Наречена розгублено всміхнулася. І ця усмішка… Джоанна відчула, як щось у ній остаточно змінюється. "Я не можу дозволити їй померти." - Подумала Хранителька Часу. - "Навіть якщо…" - Погляд стрімко ковзнув до коханого. - "Навіть якщо це означає втратити тебе назавжди." Гувернантка випрямилася. Її обличчя стало спокійним і майже байдужим, та всередині вже не залишалося сумнівів. Тільки час. А він стрімко закінчувався.