17 Розділ

    Ніч знову накрила маєток. Дощ бив у вікна рівно й наполегливо, ніби хтось зовні вперто намагався достукатися всередину. Вітер гуляв у старих димарях, і будинок відповідав йому тихим стогоном - глухим та протяжним, як подих чогось живого. Гаррі Сев'єр не спав. Після того, що трапилося минулої ночі, він вже не міг заснути. Гаррі сидів у кріслі біля каміна, загорнувшись у плед, але тепло не доходило до нього. Вогонь тихо потріскував, відкидаючи тремтливі тіні на стіни. Ці тіні час від часу здавалися надто рухливими і надто… самостійними. Чоловік провів рукою по обличчю й важко підвівся.
- Це все нерви. - Тихо сказав сам до себе, проте ці слова прозвучали глухо й невпевнено. Сев'єр підійшов до старого дзеркала, що висіло на стіні біля каміна. Рама потемніла від часу, а скло було трохи каламутне, немов у ньому застигли роки. Гаррі зупинився навпроти й уважним поглядом подивився на себе. Бліде обличчя. Втомлені очі. Тінь страху, яку він уже не міг приховати навіть від самого себе. Чоловік повільно вдихнув, і саме в цей момент, щось змінилося. Спершу - ледь помітно, наче повітря позаду нього стало густішим та холоднішим. Його погляд мимоволі ковзнув у глиб дзеркала... і завмер.
Бо позаду нього стояла вона. Нерухома й тонка постать у весільній сукні, що спадала важкими складками до самої підлоги. Її руде волосся контрастно виділялося на фоні білої тканини. Неприродньо бліді руки були опущені вздовж тіла, а обличчя приховувала таємнича тінь. Але він знав. Він відчував: це той самий привид. Серце різко вдарило в груди. Гаррі рвучко обернувся. Позаду нього -  абсолютно нікого, лише вогонь, що тріщав у каміні. Чоловік простояв так кілька секунд, не рухаючись і просто слухаючи. Глибока тиша заполонила будинок.
- Ні… - Прошепотів радше сам до себе. Потім знову повернувся до дзеркала. Завмер вдруге, бо вона знову опинилася там. Тільки тепер значно ближче. Набагато ближче. Лице нареченої вже не ховалося в тіні, бліде й неживе. Очі - темні, порожні, наче в них не залишилося нічого, крім відлуння. Сев'єр не почув звуку, але бачив, як її губи повільно ворухнулися. Дівчина щось говорила й повторювала це знову і знову. Його дихання збилося.
- Чого ти хочеш? - Ледь чутно видихнув він.
У відповідь тиша, лише дощ спокійно шелестів за вікном. І тоді пролунав голос, майже невловимий, як подих або шелест.
- Врятуй…
Чоловік різко вдихнув. Серце забилося так швидко, що грудям стало боляче. Він не відводив погляду. Не міг. Вона дивилася на нього прямо зі скла, і цього разу її губи ворушилися чітко.
- Врятуй…
Свічка поруч здригнулася. Полум’я смикнулося вбік. У цю секунду наречена зникла, наче її ніколи й не бувало. У дзеркалі залишилося лише його власне відображення, самотнє і перелякане.
Гаррі спершу довго стояв, не рухаючись. А згодом швидко відступив назад, не відриваючи погляду від дзеркала.
- Врятуй… - Повторив  пошепки, і вперше за весь час зрозумів: це не просто марення. Це прохання про допомогу.