16 Розділ

    Джоанна саме складала книги після заняття, коли двері до її кімнати різко прочинилися.
- Джоанно!
Анжеліка влетіла всередину, як завжди - швидко, без стуку, з блиском у очах, який цього разу здавався не пустотливим, а тривожним.
- Подивись, що я знайшла!
Дівчинка зачинила за собою двері й одразу підбігла ближче, ніби боялася, що хтось може їх підслухати. У руках вона тримала щось обережно притиснуте до грудей.
- Це було в Чарльза. - Прошепотіла вона по-змовницьки. - Він ховав це.
Джоанна відчула, як усередині щось ледь помітно стиснулося.
- Анжеліко… ти заходила до його кімнати?
- Лише трохи. - Швидко відповіла учениця. - Я хотіла дізнатися, що він приховує. Він не взяв мене з собою. Ніколи так не робив. А сьогодні - зробив.
Мала простягнула вперед те, що тримала: лист і маленьку коробочку.
- Я не зовсім розумію, - додала Анжеліка вже тихіше. - Там написано дещо дивне… І ще це…
Вона відкрила коробочку. Світло свічки впало просто на кільце із смарагдом. Воно було таке просте! Але надто ніжне, щоб бути випадковим. Гувернантка не одразу простягнула руку. Жінка дивилася на це кільце так, ніби воно було не просто річчю, а відповіддю на запитання, яке ще навіть не сформувалося.
- Прочитай. - Нетерпляче сказала дівчинка, сунувши їй лист. Джоанна взяла його. Пальці трохи затремтіли - настільки непомітно, що сама вона цього майже не усвідомила. Гувернантка розгорнула конверт. Очі повільно ковзнули по рядках, з перших слів і далі. З кожним реченням у ній щось змінювалося. Спершу на обличчі вималювалася зосередженість, далі напруження. А потім… щось інше, тихе, гірке й непроханe. Жінка дочитала до кінця, і ще кілька секунд просто тримала лист у руках, не рухаючись.
- Ну? - Не витримала Анжеліка. - Що там?
Джоанна повільно вдихнула.
- Це… лист до дівчини. - Сказала вона тихо.
- Я знаю, що до дівчини. - Злегка насупилася учениця. - Там ім’я написано. С'юзанна. Хто це?
Гувернантка підняла на неї погляд, але відповіла не одразу.
- Це та, яку він кохає. - Нарешті сказала жінка.
Слова прозвучали спокійно і майже рівно, однак щось у них здавалося надломленим. Дівчинка здивовано кліпнула очима.
- Кохає?.. Але ж…
Вона на секунду задумалась.
- Але ж він має одружитися з іншою.
- Так.
- Тоді… чому він пише їй таке?
Джоанна опустила погляд на лист. На слова. На обіцянки. На "я чекатиму."
- Тому що не хоче цього шлюбу. - Тихо відповіла. - Чарльз хоче одружитися з іншою.
Анжеліка широко розкрила очі.
- Таємно?
Гувернантка кивнула.
- Таємно.
Кілька секунд у кімнаті стояла тиша. Учениця дивилася то на лист, то на кільце, наче намагалася зрозуміти щось більше, ніж просто слова.
- Це… неправильно? - Обережно запитала у вчительки. Жінка поглянула на кільце і раптом відчула, як щось боляче стиснулося всередині, так несподівано й непроханo. Зовсім невчасно. Хранителька Часу не одразу зрозуміла, що це. А коли усвідомила, то відвела погляд. Це були ревнощі. Тихі, гострі й такі недоречні. Джоанна стиснула папір трохи сильніше, ніж слід.
- Джоанно? - Тихо покликала Анжеліка.
Вона змусила себе вдихнути.
- Це… складно. - Сказала гувернантка нарешті. І це була правда, хоч і не вся. Дівчинка ще трохи подивилася на неї, а потім знизала плечима.
- Я знала, що він щось приховує. - Тріумфально мовила з авторитетною ноткою гордості. - Я ж казала.

Жінка насилу усміхнулася. Але її думки вже перебували далеко. С'юзанна, капличка, кільце й скелет у весільній сукні - гувернантка різко завмерла, наче хтось вимовив це вголос. Серце пропустило удар. Джоанна повільно підняла очі й уперше з’єднала ці дві історії в одну. Від несподіваного усвідомлення холод пробіг по спині.
- Анжеліко. - Сказала вона. - Коли ти це знайшла?
- Сьогодні. Після вечері.
- Ніхто більше не бачив?
- Ні. - Швидко відповіла учениця. - Я нікому поки що не казала. Тільки тобі.
Це добре. Значить, в неї ще є час. Але скільки? Жінка знову опустила очі на лист. "Через три дні, на світанку…" Три дні. Лише три. Вона заплющила очі на мить, і в цілковитій темряві перед нею постало два шляхи. Перший - простий. Розповісти про все батькам Чарльза. Вони зупинять весілля, і тоді шлюбу не буде. С'юзанна… зникне зі шляху. І тоді… Чарльз Сеймур залишиться тут, поруч, такий вільний, самотній та вразливий. А вона... Вона могла б бути поруч із ним.

Думка з’явилася тихо, і відразу ж налякала.
Джоанна різко відкрила очі. Ні. Проте інший шлях означав втручання, ризик та зміну. Якщо Хранителька Часу врятує С'юзанну це змінить усе назавжди, і не лише для них. Для неї теж. Тоді Чарльз не буде з нею ніколи, і вона залишиться лише спостерігачем. Тим, ким і мала бути. Гувернантка повільно опустилася на стілець. Лист все ще лежав у її руках, а смарагдове кільце блищало поруч.
- Джоанно… - Мовила Анжеліка. - Ти дивна.
Жінка змучено усміхнулася.
- Просто думаю.
- Про що?
На мить стало дуже тихо. Джоанна з сумом подивилася на дитину, яка ще не розуміла, наскільки великим може бути один вибір.
- Про те, що іноді правильне рішення - не те, яке хочеться прийняти.
Дівчинка нахилила голову, нічого не розуміючи. А міс Сміт вже точно знала: цей вибір змінить усе.