15 Розділ

    Ранок у маєтку був спокійним та лагідним. Сонце вже піднялося, освітлюючи подвір’я, коли Чарльз стояв біля столу у своїй кімнаті. Його рухи виглядали стриманими, але в них відчувалася поспішність, яку він намагався приховати навіть від самого себе. Рука зупинилася над написаним листом. Юнак ще раз пробіг очима рядки, немов перевіряючи, чи не зрадять вони його. Потім обережно склав папір надвоє і сховав. Несподівано в коридорі почулися чиїсь кроки. Чарльз різко обернувся. Двері прочинилися - і в кімнату заглянула Анжеліка.
- Чарльзе!
Сеймур видихнув.
- Анжеліко… ти мене налякала.
- Куди ти їдеш? - Одразу запитала сестричка, заходячи всередину. Її допитливий погляд вже помітив підготовлений одяг та рукавички. Вона підійшла ближче.
- Ти кудись їдеш, так?
- У місто. - Коротко відповів він.
- Я з тобою!
Це прозвучало настільки впевнено, наче інакшого варіанту просто не існувало. Чарльз на секунду заплющив очі.
- Ні.
Анжеліка завмерла.
- Чому?
- Це не прогулянка.
- Але ти завжди брав мене!
- Не сьогодні.
Його голос прозвучав спокійно, але надто різко. Дівчинка насупилася.
- Чому "не сьогодні?"
- У мене справи.
- Я сидітиму тихо! Обіцяю!
- Анжеліко!
- Я не заважатиму!
Вона підійшла ближче, дивлячись на нього знизу вгору.
- Візьми мене, будь ласка…
Щось у цьому погляді змусило Сеймура на мить завагатися. Проте лише на мить.
- Ні. - Повторив він тихіше. Запала гнітюча тиша. Анжеліка відступила, звузивши очі.
- Ти брешеш.
Юнак стиснув мовчки стиснув зуби.
- Я не брешу.
- Брешеш.
Тепер у її голосі з’явилося щось інше. Не просто образа, а підозра.
- Ти щось приховуєш.
- Це не твоя справа.
Слова прозвучали різкіше, ніж Чарльз хотів, і він одразу це зрозумів. Але було вже пізно. Сестричка завмерла.
- Отже, це правда. - Тихо сказала вона. - Ти просто не хочеш брати мене.
- Це не так!
- Так!
Дівчинка різко відвернулася.
- Ти завжди брав мене!  Завжди!
Її голос затремтів.
- А тепер… тепер ти просто...
Анжеліка не договорила.
- Добре.
Це слово пролунало коротко й холодно.
- Їдь сам.
Вона швидко вийшла з кімнати, навіть не зачинивши двері, а старший брат залишився мовчки стояти сам. Потім повільно видихнув, і все ж пішов.

                                            ***

    Сонце вже схилялося до заходу, коли карета повернулася до маєтку. Колеса тихо заскрипіли по гравію. Анжеліка стояла біля вікна. Вона чекала, хоч і не хотіла цього визнавати. Коли дівчинка побачила, як Чарльз виходить із карети, її погляд одразу змінився. Він виглядав… інакше. Не зовні. А в рухах. Брат став швидшим і обережнішим. Сеймур озирався, і це було перше, що насторожило Анжеліку. Вона нахилилася ближче до вікна й зрозуміла, що в його руках є щось маленьке. І коли він зайшов у будинок ця річ швидко опинилася у його кишені. 
- Отже… ти щось приховуєш. - Тихо прошепотіла дівчинка, і саме в цей момент образа змінилася на цікавість. 

    Вечеря пройшла тихо. Анжеліка майже не говорила, але весь час крадькома дивилася на Чарльза. Старший брат це помітив, що тільки підтверджувало її здогад. Після вечері вона поводилася, як завжди, сміялася, гралася й бігала, тому ніхто нічого не запідозрив. Але в її голові вже вималювався план.

                                            ***

    В коридорах було тихо. Світло свічок тремтіло на стінах маєтку. Дівчинка обережно визирнула з-за рогу. Чарльз був зайнятий: він саме розмовляв із батьком. Що ж, чудово. Анжеліка швидко рушила вперед. Кроки лунало тихо й майже нечутно в цій вечірній пітьмі. Двері до кімнати старшого брата виявилися зачиненими, але не замкненими. Вона спершу завмерла на секунду, а потім обережно натиснула на ручку. Дубове дерево тихо скрипнуло. Дівчинка застигла та прислухалася. У відповідь їй була суцільна тиша. Анжеліка зайшла, і квапливо зачинила двері за собою. Серце шалено калатало в грудях. Не від страху, а радше від хвилювання.
- Ну… подивимося, що ти ховаєш. - Прошепотіла вона. Кімната виглядала такою ж, як і завжди. Але тепер вона видавалася їй іншою, таємничою і загадковою. Дівчинка підійшла до столу та відкрила шухляду. Там виявилося порожньо. З досадою смикнула за ручку іншої. Теж нічого.
Вона насупилася, силкуючись зрозуміти, де ж може бути захована привезена річ.
- Не може бути…
Анжеліка роззирнулася навкруги. Погляд ковзнув по кімнаті, пройшовся повз крісло та стіл і впав на комод. Без жодних вагань, дівчинка підійшла до нього та відкрила. Поверх молочно-дерев'яної полички лежав аккуратно складений одяг, і нічого більше. Її дихання стало швидшим.
- Де ж ти…
Вона присіла навпочіпки і зазирнула під ліжко. Там шукачку теж зустріла порожнеча. Анжеліка розчаровано піднялася. І раптом… помітила невеличку шкатулку. Не на видноті, а трохи відсунуту. Малеча повільно підійшла до неї. Серце билося так гучно, що, здавалося, його чути у всьому будинку. Дівчинка простягнула руку й зупинилася на секунду, а вже потім наважилася відкрити. Всередині лежав лист, а поруч -
маленька коробочка. Анжеліка швидко дістала її і відкрила. Її очі широко розкрилися. Там було кільце. Гарне таке, зі смарагдом, який втім виявився лише підробкою. Це одразу зрозуміли би багаті люди, та для малої дитини воно все одно здавалося розкішшю. Вона піднесла його ближче до світла. Зелений камінь зблиснув іскрою на сонці.
- Ого…
Роздивившись прикрасу як слід, Анжеліка поклала коробочку назад. Згодом взяла лист і розгорнула його. Погляд малої ковзнув по рядках, та все, що там було написано, здалося їй зрозумілим не до кінця.

Моя найдорожча С'юзанно,

Якби я міг сказати все це тобі особисто, я б не довіряв паперу й чорнилу те, що належить лише нашій тиші й нашим зустрічам. Але обставини змушують мене бути обережним, і тому я пишу, сподіваючись, що цей лист знайде тебе швидко і без сторонніх очей.