12 Розділ

    Світло свічок тихо тремтіло над довгим столом. Срібний посуд відбивав теплі відблиски, створюючи ілюзію ідеального й вивіреного спокою. Сім’я Сеймурів сиділа на своїх місцях. Усе було, як завжди, і саме це робило атмосферу ще більш напруженою. Джоанна сиділа трохи осторонь, поруч із Анжелікою і допомагала їй тримати правильну поставу. Дівчинка час від часу крутилася, але сьогодні навіть вона відчувала щось дивне й поводилася тихіше. Чарльз мовчав. Юнак майже не торкався їжі. Його погляд був опущений, але не розслаблений. У ньому читалася напруга, яку він намагався приховати. Артур розташувався навпроти та мовчки спостерігав. Його очі ковзали від брата до батька, від матері до Джоанни… і назад. Він нічого не говорив. Артур чекав. Містер Сеймур повільно відклав прибори. Ледь чутний звук металу об фарфор розрізав тишу.
- Чарльзе. - Промовив батько. Голос прозвучав спокійно й стримано. Чарльз підняв погляд.
- Так, батьку.
На мить настала тиша. Леді Сеймур не дивилася на нього прямо. Вона злегка повернула голову, проте її увага була спрямована саме на нього.
- Ми маємо важливу новину. - Продовжив Генрі. У повітрі щось непомітно змінилося, але Чарльз відчув це миттєво. Пальці хлопця ледь стиснулися.
- Ми узгодили дату твоїх заручин із родиною Монтегю.
Стало тихо. Анжеліка кліпнула очима, нічого не розуміючи. Джоанна завмерла. А молодий Сеймур… відповів не одразу.
- Ось як. - Тихо сказав він.
- Так. - Спокійно підтвердила мати. - Це було необхідно.
- І коли ж? - Запитав син. Погляд батька став трохи жорсткішим.
- Через два тижні.
Слова впали, як камінь у воду, без можливості повернути назад. Усередині Чарльза щось різко стиснулося. Два тижні. Це дуже швидко. Дуже. Його думки промайнули стрілою: вже скоро заручини із Амандою, а він досі так і не знайшов священника для весілля з С'юзанною. Він навіть гадки не має, хто б це міг бути. Хоча...
- Це доволі швидко. - Сказав Чарльз, намагаючись звучати спокійно.
- І саме тому це правильно. - Холодно відповів Сеймур старший. - Ми не бачимо причин зволікати.
Молодик повільно вдихнув.
- А якщо я...
- Ні. - Перебив його Генрі неголосно, але остаточно. Тиша стала ще важчою.
- Ти не в тому становищі, щоб ставити умови. - Додала Кетрін, не підвищуючи голосу.
- Усе вже вирішено.
Артур ледь помітно опустив погляд, приховуючи щось схоже на усмішку. Йому звісно не подобалося це весілля, але як же приємно було бачити Чарльза таким розгубленим! Джоанна ж уважно спостерігала за Сеймуром. І вперше бачила, як він… бореться. Зовні - спокій. А всередині - шторм.
- Ти подаруєш міс Монтегю кільце на заручинах. - Продовжив батько. - Усе має пройти бездоганно.
Юнак нічого не відповів. Його рука на столі злегка напружилася.
- Чарльзе. - Тихіше сказала мати. - Ти ж розумієш, що це для твого ж блага.
Син підняв на неї погляд, і на на секунду в ньому промайнуло щось справжнє.
- Звісно. - Сказав він. Але Джоанна відчула, що це неправда. Вечеря продовжилася, наче нічого не сталося. Однак для Чарльза… Все вже змінилося.

                                              ***

   Кімната наповнилася світлом. Вікна були відчинені, легкий вітер рухав штори, а сонце м’яко лягало на підлогу, меблі… і на неї. Аманда прямо стояла перед дзеркалом. У її руках лежала тканина, біла, легка й майже невагома. Весільна сукня. Вона обережно провела пальцями по мереживу, ніби боялася зіпсувати цей момент.
- Вона ідеальна… - Тихо сказала дівчина. Служниця стояла трохи позаду, але мовчала. Дівчина усміхнулася, і обережно приклала тканину до себе, до плечей, до талії. Потім повернулася до дзеркала. І на мить… уявила, як вона стоїть у цій сукні. Як світло падає так само. Як усі дивляться на неї. Як на неї дивиться Чарльз. Її усмішка стала ширшою.
- Вони сказали, що це через два тижні. - Тихо промовила Монтегю, ніби повторюючи це для себе. Два тижні це так швидко! Вона піднесла до очей руку, і на мить затримала погляд на пальцях.
- Тут буде кільце…
Голос Аманди звучав майже пошепки. Але в ньому було стільки щастя! Дівчина повільно стиснула пальці, вже відчуваючи його вагу.
- Ідеально. - Додала радісно.
Аманда обернулася і закрутилася легко-легко, майже по-дитячому. Сукня в її руках трохи піднялася, наче підтримуючи цей рух. Вона засміялася щиро й світло, без тіні сумніву.
- Усе буде прекрасно, — сказала леді.
І Монтегю вірила в це.