11 Розділ

    Будинок Тейлорів був тихим, маленьким і тісним. Його стіни ще зберігали тепло, проте не могли приховати бідність. С'юзанна сиділа біля столу, схилившись над шиттям. Голка рухалася рівно, майже механічно, але думки перебували далеко. Вона усміхалася так, ніби згадувала щось приємне для себе. Двері кімнати відчинилися різко й несподівано. Дівчина здригнулася і підняла голову. На порозі стояла мати. В її руках була корзина, проте жінка навіть не поставила її на підлогу, а просто дивилася на доньку довгим та уважним поглядом.
- Мамо?... - Тихо спитала С'юзанна.
Дороті зробила крок у кімнату, а потім ще один. І лише тоді поставила корзину.
- Я бачила, як ти вчора йшла до садку Сеймурів. - Сказала вона тихо. Дівчина завмерла.
- Що?
- Саме так.
Голка вислизнула з її пальців і тихо впала на підлогу.
- Я… - С'юзанна ковтнула. - Я не...
- Ти була з ним.
Настала глибока тиша. Слова зависли в повітрі, важкі, немов камінь. Донька повільно опустила очі.
- Мамо, я можу це пояснити.
- Не треба.
Голос не був гучним, але в ньому пролунало щось, що змусило її замовкнути. Дороті підійшла ближче.
- Я знала, що це станеться.
- Що… станеться?
- Що ти закохаєшся.
Дівчина різко підняла голову.
- Але я не...
- Не бреши мені.
Їхні погляди зустрілися, і вперше в очах матері не проглядалося звичної строгості, тільки щирий страх за дочку.
- Ти думаєш, я цього не бачила? - Тихіше сказала вона. - Як ти змінюєшся. Як дивишся у вікно. Як чекаєш.
С'юзанна мовчки стиснула пальці.
- Він не такий, як ти думаєш.
- Вони всі такі.
- Ні!
Голос зірвався.
- Він інший! Він… він добрий. Він слухає мене. Він...
- Він багатий.
Це прозвучало як вирок. Донька завмерла.
- І цього достатньо. - Додала мати.
- Ні. - Прошепотіла дівчина. - Це нічого не означає…
- Це означає все.
Жінка відвернулася на мить, ніби збираючись із думками.
- Такі, як він, не одружуються з такими, як ми.
С'юзанна похитала головою.
- Ти не розумієш…
- Це ти не розумієш!
Цього разу Дороті підвищила голос. Не від злості. А від болю.
- Я бачила їх сьогодні.

На мить запанувала цілковита мовчанка.
- Кого? - Тихо запитала донька.
Дороті повільно повернулася.
- Його. З іншою.
Дівчина зрозуміла не одразу.
- З іншою?
- Так.
Слова впали важко.
- Вона була з ним біля річки. Вони говорили і йшли поруч… Йшли так, як йдуть не чужі люди.
С'юзанна різко встала.
- Ні.
- Я бачила.
- Цього не може бути!
- Я бачила!
Запала тиша. Донька похитала головою, немов намагаючись відігнати почуте.
- Ти помилилася.
- Я не помиляюся в таких речах.
- Це, напевно… - Вона поспіхом шукала пояснення. - Це, мабуть, хтось із його родини… або…
Її голос затих. Вона й сама не вірила в те, що говорить.
- Ти захищаєш його. - Сказала мати.
- Бо він не винен!
- Ти навіть достеменно не знаєш цього.
- Знаю!
Дівчина підняла на неї очі. І в них була така впертість, така віра… Що на мить навіть матір замовкла.
- Чарльз ніколи не зробив би цього. - Промовила С'юзанна тихіше. - Він не такий.
Дороті довго дивилася на неї. Цей погляд був гірким.
- Саме так вони й роблять. - Сказала жінка. - Не одразу, але згодом. Вони говорять гарні слова, обіцяють, дивляться так, ніби ти для них - усе.
Донька не рухалася.
- А потім, - продовжила мати. - Повертаються у свій світ і залишають тебе тут. Бо багаті мають бути з багатими, а бідні - з бідними.
Сказане прозвучало жорстоко. Але саме так і виглядала правда. С'юзанна повільно опустила погляд.
- Чарльз не такий. - Прошепотіла вона.
- Ти просто хочеш у це вірити.
- Я знаю.
Матір нічого не відповіла, а лише подивилася на неї ще раз. В її очах була справжня материнська біль.
- Бережи себе. - Тихо сказала Дороті й відвернулася. Дівчина залишилася стояти сама наодинці з думками, які вона не хотіла приймати. І з вірою, яка вже починала тріщати.