10 Розділ

   З тих пір минув тиждень. Світло одного ранку м’яко лягало на стіл, де лежали розкриті книги.
- Анжеліко, - спокійно сказала Джоанна, проводячи пальцем по рядку. - Прочитай ще раз.
Дівчинка зітхнула так голосно, ніби її змусили підняти цілий кам’яний мур.
- Я вже читала…
- І ще раз.
- Це нудно. - Пробурмотіла вона, але все ж нахилилася до сторінки. - “The river flows...”
- Чіткіше.
Анжеліка скривилася.
- Міс Сміт, - раптом сказала учениця, піднімаючи голову. - А ви коли-небудь бачили справжню річку?
Джоанна на мить зупинилася.
- Бачила.
- А таку, як тут?
- Не знаю, яку ти маєш на увазі.
Очі дівчинки загорілися.
- Вона дуже красива! Там є каміння і дерева, і вода така прозора, що видно дно! І ще там… - Вона знизила голос. - Можна сидіти так, щоб ніхто не знайшов.
Гувернантка ледь усміхнулася.
- Це звучить як місце, де не варто бути самій.
- Але ж я не сама! - швидко заперечила Анжеліка. - Ви підете зі мною!
- Ні.
Відповідь була спокійною, але твердою. Мала завмерла.
- Чому?
- Тому що зараз у нас урок.
- Але ми вже довго займаємося!
- Пройшло півгодини.
- Це багато!
- Ні.
Учениця надула щоки й відвернулася. Кілька секунд у кімнаті було тихо. Потім вона раптом повернулася, вже з іншим виразом обличчя - хитрим і майже змовницьким.
- Там дуже гарно. - Сказала вже тихіше. - І ніхто не дізнається.
Джоанна підняла брову.
- Це не аргумент.
- Ну будь ла-а-аска…
Анжеліка зістрибнула зі стільця й підійшла ближче.
- Ви ж теж хочете подивитися!
- Анжеліко!
- Ми швидко! Обіцяю!
Жінка подивилася на неї уважніше. У цій дитячій наполегливості проглядалося щось… щире. І небезпечне. Гувернантка добре знала, що не повинна погоджуватися. Знала.
Але…
- Добре. - Тихо сказала нарешті, адже не можливо було відмовити такому ангелочку. - Але ненадовго.
Дівчинка на секунду завмерла. А потім заверещала:
- Ура!
- Тихіше будь ласка.
- Ми йдемо зараз?
- Зараз.
Джоанна закрила книгу.
- Але тільки якщо ти поводитимешся спокійно.
- Я завжди поводжуся спокійно!
Вона нічого не відповіла. Вони вийшли в коридор. Повітря тут виявилося прохолоднішим, ніж у кімнаті. Анжеліка йшла швидко, майже підстрибуючи. І раптом зупинилася.
- Чарльз!
Його кроки звучали тихо, але впевнено. Юнак саме проходив коридором, коли менша сестричка підбігла до нього.
- Куди ви так поспішаєте? - Запитав він, зупиняючись.
- До річки! - Одразу відповіла дівчинка.
Його погляд ковзнув до міс Сміт.
- Справді?
- Це була її ідея. - Відповіла гувернантка.
- Це не правда! - Обурилася Анжеліка. - Ви погодилися!
- Після довгих умовлянь.
Чарльз ледь усміхнувся.
- Тоді, мабуть, це дуже важлива подія.
- Там дуже гарно! - Серйозно заявила сестричка. - Ти просто повинен піти з нами!
Юнак на мить замислився.
- Добре. - Сказав він.
- Правда?!
- Правда.
Анжеліка радісно плеснула в долоні.
- Тоді ходімо!
Вона схопила його за руку й потягнула вперед.Чарльз пішов за нею без опору, а Джоанна рушила поруч. Кілька секунд вони просто йшли мовчки.
Потім молодик тихо сказав:
- Ви легко здаєтеся.
Міс Сміт кинула на нього короткий погляд.
- Я не здалася.
- Тоді як це назвати?
- Компроміс.
- З шестирічною дитиною?
- Інколи це складніше, ніж здається.
Чарльз усміхнувся.
- Вірю.
Сеймури вийшли з дому. Свіже повітря одразу наповнило груди. Десь далеко шелестіли дерева. Анжеліка вже бігла попереду, не чекаючи.
- Вона не заблукає? - Запитала Джоанна.
- Ні. - Відповів юнак. — Вона знає ці місця краще за всіх нас.
Запанувала коротка мовчанка.
- Ви їй подобаєтеся.
Гувернантка ледь здивовано глянула на нього.
- Зате вона подобається всім.
- Не всім, повірте мені.
Джоанна нічого не сказала. Бо вперше між ними не було напруги, лише тиха й дивна легкість. Попереду між деревами вже мерехтіло світло води. І це місце… здавалося початком чогось більшого. У цю мить мала перестрибнула з каменя на камінь.

- Обережніше! - Крикнула гувернантка.
- Я не впаду!
Її старший брат ледь усміхнувся.
- Вона це казала й учора.
- І що?
- Впала.
Жінка мимоволі усміхнулася. Вони простували трохи позаду, дозволяючи дівчинці бігати, але не зводячи з неї очей.
Кілька хвилин йшли мовчки. Було чутно лише шум води і кроки.
А потім Чарльз раптом сказав:
- Вам не здається дивним… час?
Джоанна на мить зупинилася.
- Дивним?
- Так. - Він підняв погляд на річку. - Він завжди рухається вперед. І ніхто не може його зупинити.
Вона повільно вдихнула.
- Це його суть.
- Але чому? - Тихо продовжив юнак. - Чому не можна повернутися назад і змінити щось?
Гувернантка відчула, як у грудях щось ледь помітно стиснулося.
- Якби це було можливо, - Сказала жінка обережно. - Люди, мабуть, робили б це постійно.
- І що в цьому поганого?
Вона на мить замислилася.
- Можливо… вони б перестали цінувати теперішнє.
Він глянув на неї.
- Або навпаки - почали б його рятувати.
Їхні погляди зустрілися. І в цьому було щось… несподіване.
- Ви б щось змінили? - Запитав Чарльз тихіше.
Питання прозвучало простіше, ніж було насправді. Джоанна на секунду відвела погляд.
- Можливо.
- “Можливо” - це не відповідь.
- А ви?
Юнак усміхнувся.
- Я б змінив багато чого.
- Наприклад?
Він не відповів одразу. Його погляд знову ковзнув до річки.
- Деякі рішення… які ще навіть не прийняті.
Це прозвучало дивно. Наче говорилося не лише про майбутнє. Гувернантка відчула, як у ній з’являється справжня цікавість.
- Ви часто про це думаєте? - Запитала вона.
- Останнім часом - так.
Вони йшли поруч, спокійно і без напруги.
- А ви? - Знову запитав Чарльз. - Ви коли-небудь хотіли… почати все спочатку?
Жінка кивнула головою.
- Іноді здається, що я вже це зробила.
Він нахилив голову, ніби намагаючись зрозуміти.
- Це як?
- Як… - Вона на секунду замовкла, підбираючи слова. - Опинитися в іншому житті.
Молодик уважно подивився на неї.
- Ви говорите так, ніби це правда.
- Мабуть, - Тихо погодилася міс Сміт.
Чарльз усміхнувся.
- Ви загадкова, міс Сміт.
- Це не найгірше.
- Ні, - Промовив він. - Це цікаво.
Це слово відгукнулося в ній теплом. Цікаво. Джоанна раптом зрозуміла, що… Їй теж цікаво з ним. Не як із сином родини. Не як із частиною загадки. А як із людиною. Ця думка здалася їй несподіваною і трохи небезпечною. Попереду Анжеліка вже щось вигукувала, махаючи руками.
- Дивіться! Тут риба!
Гувернантка зробила крок уперед. Але перед тим, як рушити, вона ще раз глянула на Чарльза.
Вперше їй подумалося… Що він зовсім не той, ким здається. А трохи далі, за деревами, де тінь падала густіше, стояла жінка. Вона прийшла до річки по воду, але зупинилася, щойно побачила їх. Спочатку Джоанну вона не помітила. Лише його. Його постать, одяг і манеру триматися. А вже потім - іншу. Не її доньку. І цього виявилося цілком достатньо. Жінка не рухалася, тільки дивилася. Її погляд повільно змінився. Від здивування до напруження, а потім до тихого й гіркого розуміння. Дороті нічого не сказала. Ніхто її не помітив. Але саме в цей момент щось тендітне й крихке почало руйнуватися.