6 Розділ

    Вечір опускався на маєток повільно, майже непомітно. Світло в коридорах ставало м'якшим, тіні довшими, а сам Вестмор-Холл ніби затихав, готуючись до ночі. Чарльз Сеймур ішов швидко, але не поспішно. Його кроки звучали рівно та впевнено, так, як і личить сину поважної родини. Але в очах проглядалося щось інше - напруга та очікування. Він уже майже дійшов до сходів, коли...
- Містер Сеймур.
Голос змусив його зупинитися. Юнак рвучко обернувся. Маргарет. Економка стояла посеред коридору, тримаючи у руках складену білизну. Її сиве волосся було ідеально прибране, а погляд гострий і уважний, як завжди.
- Ви кудись поспішаєте? - Запитала вона, злегка примружившивсь.
- Прогулятися. - Спокійно відповів Чарльз.
- У такий час?
- Свіже повітря корисне.
Маргарет зробила кілька кроків до нього. Занадто близько.
- І вчора ви також ходили прогулятися?
Молодик ледь усміхнувся.
- Ви стежите за моїм розкладом?
- Я стежу за порядком у цьому домі.
Запанувала коротка тиша. Погляд старої жінки ковзнув по його обличчю, ніби вона намагалася вловити щось невидиме.
- І куди саме ви зібралися?
- У сад. - Відповів Сеймур, не відводячи очей.
- У сад... - Задумливо повторила економка. Потім ще трохи помовчала. - Що, знову?
Чарльз не відповів. Його обличчя задишалося спокійним, та в погляді на мить промайнуло щось гостре.
- Гарного вечора, Маргарет. - Сказав він рівно. І, не чекаючи відповіді, рушив далі. А служниця залишилася стояти, не рухаючись. Вона лише холодно дивилася йому вслід.
- Знову... - Тихо повторила радше сама для себе. Жінка не повірила Чарльзу ані на мить. І точно не збиралася залишати це так.

                                           ***

    Сад зустрів його тишею. Вечір уже повністю вступив у свої права. Небо темніло, але ще зберігало залишки світла. Повітря ж було прохолодним і свіжим. Старий куточок саду знаходився далі від головних доріжок. Там, де доглянуті клумби поступово переходили у щось більш дике. Там, де гілки дерев спліталися, створюючи природну тінь, а старий кам’яний фонтан уже давно не працював. І саме там на нього чекала вона. С'юзанна стояла біля напівзруйнованої лавки й притискала руки до грудей, ніби намагаючись зігрітися. Її руде волосся м’яко спадало на плечі, а світлі веснянки робили обличчя ще більше живим у цьому приглушеному світлі.
Коли дівчина раптово почула чиїсь швидкі кроки, то різко обернулася.
- Чарльз!
Її голос одразу змінився з тривожного на теплий.
С'юзанна зробила один крок йому назустріч.
- Я вже думала, що ти не прийдеш.
- Я завжди приходжу. - Тихо відповів він.
Коханий зупинився зовсім близько. Секунду вони просто дивилися один на одного. І весь світ немов звузився до цієї миті. Вона усміхнулася першою.
- У тебе вигляд, ніби тебе щойно допитували.
- Майже. - Зітхнув Чарльз. - Маргарет.
Дівчина тихо засміялася.
- О, вона й справді дуже прискіплива! Весь час сує свого носа, куди не треба.
- Не перебільшуй.
- Я серйозно. Вона весь час поводиться так, наче допитує.
Хлопець усміхнувся.
- Так, є таке відчуття.
Вони сіли на стару лавку, і дерево під ними тихо скрипнуло.
- Я боялася, що тебе спіймають. - Вже тихіше сказала С'юзанна.
- Мене майже спіймали.
Вона напружилася.
- Чарльз…
Козаний узяв її за руку.
- Все добре.
Його голос був спокійний, і цього вистачило. Дівчина видихнула та ледь стиснула долоню Сеймура у відповідь.
- Я не хочу, щоб у тебе були проблеми через мене.
- Ти - не проблема.
- Для твоєї родини - так.
На мить стало дуже тихо, тільки десь у гілках шелестів вітер.Чарльз дивився вперед, але бачив не сад.
- Вони не розуміють. - Промовив він.
- Вони й не захочуть. - Сумно відповіла кохана. Юнак повернувся до неї.
- Тоді ми не будемо чекати, поки вони зрозуміють.
С'юзанна підняла очі.
- Що ти маєш на увазі?
Кілька секунд він мовчав. А потім сказав:
- Ми можемо втекти.
- Куди?
- Куди завгодно.
Вона тихо засміялася.
- Це звучить як казка.
- А якщо ні?
Її усмішка стала трохи м’якшою.
- Ти серйозно?
- Так.
Чарльз дивився прямо на неї. Без сумнівів. Без страху. І саме це й було найнебезпечнішим. Дівчина опустила погляд, але не забрала руки.
- У мене нічого немає, Чарльз.
- У мене теж. - Тихо сказав хлопець. - Нічого, що має значення… крім тебе.
Вона знову засміялася, але цього разу тихіше.
- Ти говориш так, ніби це просто.
- Я хочу, щоб це було просто.
Кохана подивилася йому в очі. Довго й уважно.
- І що ми будемо робити?
- Жити. - Відповів він. - Без них.
С'юзана нахилилася ближче.
- Тоді пообіцяй мені.
- Що?
- Що ти не передумаєш.
Юнак не вагався.
- Не передумаю.
Вона усміхнулася, і цього разу в її очах було щось більше, аніж просто радість. Вітер знову пройшовся по саду, зрушивши гілки.
Десь далеко в маєтку горіло світло.
А тут, у тіні старого саду, сиділи поруч два по вуха закоханих серця і говорили про майбутнє, яке вже було приречене. Але вони цього ще не знали.