5 Розділ

    Перший урок почався вже за годину. Анжеліка сиділа за столом, підперши щоку рукою і дивилася у вікно.
- Почнемо з читання. - Спокійно сказала Джоанна, розкриваючи книгу.
- Я вже вмію. - Відмахнулася дівчинка.
- Чудово. Тоді покажеш.
Анжеліка зітхнула так, ніби її змушували до чогось жахливого, але все ж взяла книгу.
- Тільки швидко. - Буркнула вона. Мала читала непогано, але постійно відволікалася, пропускала слова й дивилася кудись убік.
- Зосередься. - Тихо сказала гувернантка.
- Це нудно.
- Нудно - це не причина робити погано.
Дівчинка скривилася.
- Ви як мама.
- Це комплімент чи образа?
Анжеліка задумалася.
- Ще не вирішила.
На мить у кімнаті запала тиша. А потім вона нахилилася трохи вперед.
- А ви знаєте, що в нас скоро буде перебудова?
Джоанна відповіла не одразу.
- Перебудова? - Перепитала жінка, ніби без особливого інтересу.
- Так. - Кивнула учениця, знову відволікаючись від книги. - Піч будуть ламати.
Серце Джоанни ледь помітно прискорилося.
- Чому?
- Не знаю. - Знизала плечима Анжеліка. - Тато сказав, що вона стара і небезпечна.
Вона зробила паузу, а потім додала:
- І що в ній не можна гратися.
Джоанна підвела очі.
- Ти гралася в печі?
- Ну... - Мала зніяковіло всміхнулася. - Я думала, що там буде цікаво.
- І?
Дівчинка скривилася.
- Там дивно.
- Дивно як?
Учениця на мить задумалася, намагаючись підібрати слова.
- Там холодно навіть тоді, коли в кімнаті. І ще... - Додала Анжеліка тихіше. - Мама сказала туди не заходити. Ніколи.
Гувернантка повільно закрила книгу.
- Зрозуміло. - Сказала вона спокійно.
Але картина вже починала складатися. Піч. Перебудова. Заборона і занадто багато збігів.
- Продовжимо урок.
Мала скривилася, однак знову взялася за читання. А Джоанна більше не слухала слова. Жінка дивилася на сторінку, але бачила інше. Темну порожнину в печі, і те, що може бути сховане там.
- Скажи, де знаходиться ця піч?
Анжеліка підняла очі.
- У старій кухні. Туди рідко ходять.
- А ти можеш показати її мені?
Дівчинка усміхнулася.
- Можу. Але якщо нас спіймають, то це буде ваша вина.
Гувернантка ледь нахилила голову.
- Я візьму це на себе.
Учениця задоволено кивнула.
- Тоді після уроку.
Тиша знову опустилася на кімнату. Але тепер вона була іншою, густішою, темнішою та значно небезпечнішою.

                                            ***

    Після уроку Анжеліка не стала чекати жодної хвилини.
- Ходімо. - Прошепотіла вона по-змовницьки, ковзнувши до дверей. - Швидше, поки економка Маргарет нічого не помітила.
Джоанна підвелася, спокійно закрила книгу й на мить затримала погляд на дівчинці.
- І часто ти так порушуєш правила?
Анжеліка усміхнулася.
- Тільки ті, що нудні.
- Зрозуміло.
Вони вийшли у коридор. Зараз маєток здавався тихішим, аніж зазвичай. Сонце вже змінило кут, тож світло, що пробивалося крізь вікна стало більш різким та холодним. Довгі тіні лягали на підлогу, наче сам будинок намагався щось приховати. Анжеліка впевнено вела її вперед, повз сходи й повз двері, які жінка зе не встигла дослідити.
- Сюди рідко ходять. - Прошепотіла мала, озираючись. - Мама не любить.
- Чому?
- Каже, що тут все старе.
Гувернантка ледь помітно усміхнулася.
- У цьому домі все старе.
Учениця знизала плечима.
- Але тут по-іншому.
Вони зупинилися перед масивними дерев'яними дверима. Ручка виявилася трохи потертою, немов нею користувалися нечасто, але все ж регулярно.
- Ось. - Сказала дівчинка. Анжеліка обережно натиснула на ручку. Двері тихо скрипнули.

    Стара кухня зустріла їх прохолодою. Повітря тут було іншим - важчим, нерухомим. У ньому стояв запах каменю і пилу. Світло проникало лише крізь одне вузьке на вікно, падаючи на підлогу блідим прямокутником. І там, у глибині кімнати, стояла піч. Велика й кам'яна, непропорційно масивна, як для звичайної кухні. Джоанна не рухалася кілька секунд. Вона просто дивилася.
- Ось вона. - Тихо сказала Анжеліка. Її голос прозвучав майже пошепки, ніби в цій кімнаті не варто було говорити голосно. Гувернантка зробила крок вперед. Підлога під ногами ледь скрипнула. Піч виглядала старою, проте міцною. По темному й нерівному камінні павутинням розходилися тріщини. Жінка підняла руку і торкнулася каменю. Долоню зустрів незвичний холод. Здається, тепло тут ніколи не затримувалося.
- Тут завжди так. - Сказала дівчинка за її спиною. - Навіть коли горить вогонь.
Джоанна не відповіла. Пальці ковзнули по тріщині.
- Коли її перебудують?
- Скоро. Я чула, як тато казав.
- Хто буде це робити.
- Не знаю.
Гувернантка зробила ще крок ближче, уважно вдивляючись у структуру кладки. Щось тут було не так. Вона це відчувала. Ще не знала як, але відчувала.
- Ви думаєте там щось є? - Раптом прошепотіла учениця. Джоанна обернулася.
- Чому ти так вирішила?
Дівчинка знизала плечима.
- Просто... відчуття.
На мить їхні погляди зустрілися. І саме в цю секунду за спиною пролунав голос:
- Я б не радив тут залишатися надовго.
Жінка різко обернулася. У дверях стояв Чарльз Сеймур. Син Генрі. Він виглядав спокійним, але його погляд був уважним.
- Це не місце для ігор, Анжеліко. - Додав він м'якше. Мала скривилася.
- Ми не граємося.
- Дійсно? Бо виглядає так, ніби ти знову бешкетуєш.
Анжеліка зітхнула, однак сперечатися не стала. Джоанна ж пильно дивилася на нього. Чарльз не виглядав роздратованим. Не виглядав злим. Але було у ньому щось... дивне.
- Ми лише оглядали будинок. - Рівним тоном мовила вона.
- Цікаво, що саме ця частина вас зацікавила.
Його голос був ввічливий. Занадто ввічливий. Гувернантка ледь нахилила голову.
- Старі будинки завжди мають свої історії.
- Але не всі з них варто знати. - Тихо відповів юнак. Анжеліка перевела погляд з одного на іншого.
- Ви обидва дивні. - Заявила, насупившись. Чарльз усміхнувся.
- Мабуть, це сімейне.
- Я не частина вашої сім'ї. - Сухо зауважила Джоанна.
- Поки що ні.
Ця фраза прозвучала легко. Але в ній було щось... інше. Жінка завмерла. І саме в цю мить в її голові промайнула швидка й нелогічна думка. А що, якщо це він? Вона подивилася на нього уважніше. Спокійний, ввічливий, інакший. Зовсім не схожий на інших, і саме тому підозрілий. Але вже за мить Джоанна відкинула цю думку. Ні. Щось не сходилося. Він не виглядав людиною, здатною на жорстокість. Навпаки, у ньому було щось тепле, і це видавалося ще дивнішим.