4 Розділ

    Ранкове світло ледь торкалося важких штор у їдальні. Срібні прибори тихо дзенькали об порцеляну, а запах свіжого чаю і підсмаженого хліба розчинився в повітрі. Родина Сеймурів снідала. Анжеліка сиділа за столом і нетерпляче гойдала ногами під стільцем. Вона крутила ложку в руках, стукаючи нею об край тарілки.
- Анжеліко, - холодно промовила Кетрін Сеймур, не підвищуючи голос. - Ложку тримають не так.
Дівчинка закотила очі й зробила ще один гучний звук.
- І не гойдайся. - Додала мати. - Ти не в стайні.
- Але це нудно. - Пробурмотіла Анжеліка та відштовхнула тарілку. - Я вже поїла.
- Ти не доїла. - Сухо зауважила Кетрін. Генрі Сеймур, який до цього мовчки читав газету, повільно склав її і поклав поруч.
- Саме з цієї причини, - спокійно сказав він. - Я прийняв рішення.
Усі погляди звернулися до нього.
- Сьогодні о другій годині до нас прибуде гувернантка. Вона займеться вихованням Анжеліки.
Мала різко підвела голову.
- Я не хочу гувернантку!
- Хочеш ти цього чи ні - це не має значення. - Відрізав Генрі. Дівчинка насупилася, схрестила руки й демонстративно відвернулася. Кетрін лише схвально кивнула.
- Зараз це просто необхідно. - Тихо сказала вона. Батько перевів погляд на старшого сина.
- Чарльзе.
Той ледь помітно напружився, але підняв очі.
- Я досяг домовленості з родиною Монтегю. Їхня донька стане твоєю дружиною.
У кімнаті на мить запала тиша. Чарльз не відповів одразу. Його пальці стиснули край столу, проте обличчя залишилося майже спокійним.
- Це вигідний союз. - Додав Генрі. - І ти це розумієш.
- Звісно, батьку. - Відповів Чарльз. Голос юнака був рівний. Надто рівний. Брат Артур, сидячи поруч, ледь усміхнувся, відпиваючи чай. Кетрін Сеймур уважно спостерігала за сином, ніби намагаючись прочитати щось за його спокоєм. Але Чарльз більше нічого не сказав. Сніданок продовжився, немов нічого не сталося.

                                            ***

    Кілька годин потому тишу маєтку порушив звук коліс на гравії. Карета зупинилася перед входом. Двері відчинилися, і з неї вийшла молода жінка. Стримана постава, аккуратно зібране каштанове волосся й темна сукня простого крою. Поверх неї був накинутий скромний плащ. Її вигляд не видавав нічого зайвого - лише впевненість і спокій. Джоанна. Вона на мить підвела очі на маєток. Одразу помітила старі кам'яні стіни, високі вікна, відчуття ваги часу...
- Отже, це і є те місце.
Двері відчинилися ще до того, як гувернантка встигла постукати. На порозі стояв дворецький.
- Міс? - Ввічливо запитав він.
- Сміт. - Відповіла жінка. - Мене очікують.
Чоловік кивнув і відступив убік.
- Прошу.
Усередині вже зібралася частина родини. Кетрін стояла прямо, тримаючи руки складеними перед собою. Генрі тримався поруч та уважно розглядав новоприбулу. Артур сперся на спинку крісла, з цікавістю оцінюючи її поглядом. І лише одна людина дивилася на неї без прихованого наміру. Анжеліка. Дівчинка визирнула з-за матері й пильно вдивлялася в гостю, ніби намагалася розгадати загадку.
- Ви запізнилися на три хвилини. - Спокійно сказала Кетрін.
- Дорога виявилася довшою, ніж очікувалося. - Рівно відповіла Джоанна. На мить у повітрі між ними зависла напруга.
- Ви маєте рекомендації? - Запитав Генрі. Гувернантка простягнула документи. Він перглянув їх швидко, але уважно.
- Французська, музика, читання... Вражає...
- Я виконую свою роботу належно. - Відповіла вона. Анжеліка зробила крок уперед.
- А ви сувора? - Прямо запитала донька Сеймурів. Матір різко глянула на неї.
- Анжеліко!
- Ні, - перебила Джоанна. - Це хороше запитання.
Жінка нахилилася трохи ближче до дівчинки.
- Це залежить від того, чи ти будеш мене слухатися.
Анжеліка примружилася, а потім усміхналася.
- Ви мені подобаєтесь.
Артур тихо хмикнув.
- Побачимо, як довго це триватиме.
Батько повернувся до дворецького.
- Томе, покажіть будь ласка міс Сміт її кімнату.
- Звісно, сер.
Нова гувернантка вже рушила за ним, однак на хвилину зупинилася. Її погляд ковзнув по кімнаті, по обличчях. Він затримався на Чарльзі лише на секунду. Та цього вистачило. Щось ледве помітне промайнуло між ними, щось тихе й незрозуміле. І одразу зникло.
- Прошу, міс. - Нагадав Том.
- Так. - Неголосно озвалася Джоанна та пішла слідом, у глиб маєтку. Кроки відлунювали глухо, коли гостя йшла слідом за дворецьким довгим коридором. Підлога з темного дерева була відполірована до блиску, але місцями вже злегка стерта. На стінах висіли портрети - серйозні обличчя людей, які дивилися зверху вниз із холодною байдужістю.

- Вестмор-Холл, міс Сміт, - рівно промовив старий, не обертаючись. - Будинок родини Сеймурів уже понад п'ятдесят років.
- Це відчувається. - Тихо відповіла гувернантка. Вона ковзнула поглядом по портретах. Обличчя змінювалися, проте вираз залишався тим самим. Контроль, порядок і влада.
- Тут розташовані основні кімнати. - Продовжив Том. - Їдальня, вітальня та кабінет містера Сеймура. Ваша робота здебільшого буде зосереджена на східному крилі, де знаходиться дитяча кімната.
Він зупинився біля сходів і жестом запросив її піднятися.
- Ваша кімната - на другому поверсі.
Сходи тихо скрипнули під ногами. Джоанна запам'ятовувала все: повороти, двері, розташування вікон. Це вже стало для неїй звичкою.
- Тут живуть слуги. - Додав дворецький, коли вони проходили повз вузький коридор. - Однак ваша кімната трохи далі.
- Ви працюєте тут давно? - Запитала жінка.
- Достатньо, щоб знати, як усе влаштовано. - Відповів Том без емоцій. Вони зупинилися біля дверей.
- Прошу.
Кімната виявилася невеликою, проте охайною. Крізь просторе вікно пробивалося холодне денне світло. Усе виглядало простим, але чистим.
- Якщо вам щось знадобиться, звертайтеся. - Сказав чоловік. - Вечерю подають о шостій.
- Дякую.
Він ледь кивнув і вийшов. Двері тихо зачинилися. Джоанна залишилася сама. Вона не рухалася кілька хвилин, прислухаючись до звуків, що долинали знизу. Тиша. Але не порожня. Будинок ніби дихав. Гостя підійшла до вікна й провела пальцями по підвіконню. Пилу майже не було - тут добре слідкували за порядком. Занадто уважно. Її погляд ковзнув до стін. Вони здавалися ідеально рівними та міцними. Наче нічого ніколи не змінювалося.
- Побачимо. - Тихо сказала жінка.