1 Розділ

    Грім прокотився небом, ніби щось важке перекочувалося просто над дахом маєтку. Вестмор-Холл тонув у темряві. Дощ бив у вікна різкими нерівними ударами, а вітер стогнав у старих стінах, знаходячи щілини, які ніхто не бачив роками. Гаррі Сев'єр лежав у ліжку і дивився в стелю. Сон не йшов. Новий будинок ще не став домом. У ньому було надто тихо вдень і надто гучно вночі. Чоловік уже заплющив очі, коли черговий спалах блискавки на мить освітлив кімнату. І саме тоді він це відчув. Щось не так. Він тут не один. Сев'єр різко розплющив очі. Тиша. Лише дощ шарпав за вікном кімнати. Гаррі сів на ліжку, прислухаючись.
- Це будинок. - Прошепотів чоловік сам до себе. - Просто старий будинок.
Скрипіли дерева. Гуляв вітер. Надворі стояла глуха ніч, і нічого більше. Чому ж тоді йому так неспокійно? Він уже хотів лягати спати назад, коли несподівано почув... чіткі кроки десь унизу. Сев'єр завмер. Серце шалено закалато в грудях. Пролунав ще один крок, повільний і важкий, не сходий на випадковий звук. Це не вітер. Хтось ішов.
- Чорт...
Новий господар маєтку звісив ноги з ліжка. У темряві намацав перше, що трапилося під руку - старий металевий свічник. Мабуть, це виглядало смішно, але так краще, ніж взагалі нічого. Кроки не припинялися, були спокійні й розмірені, наче той, хто крокував, зовсім не боявся бути почутим. Чоловік підійшов до дверей, затримався на секунду, і тихо відчинив їх. У коридорі було темно. Лише спалахи блискавки час від часу виривали з пітьми шматки простору. Гаррі Сев'єр ішов повільно, намагався не видавати звуків і стискав свічник так сильно, що пальці аж побіліли. Дивні звуки вели його до першого поверху. Раптом, старенькі сходи скрипнули. Він завмер. Шум внизу не стих, немов його це зовсім не хвилювало.  Гаррі спустився ще нижче. Тепер стало вже видно добру частину холу. Пітьма. Тіні. І... вона. Господар застиг на місці. Посеред кімнати стояла жіноча постать у білосніжній весільній сукні. Спалах блискавки освітив фігуру на долю секунди. Її обличчя здавалося неприродньо блідим, як у порцелянової ляльки. Аккуратно заплетене руде волосся спадало вниз, частково закриваючи лице. Дівчина стояла спиною до нього і щось тихо шепотіла, але ці слова не складалися у речення й звучали наче молитва, або щось гірше. Сев'єр затамував подих. Розум судомно намагався знайти цьому логічне пояснення. Що це? Злодій? Сон? Галюцинація? Грім прогримів знову. І в ту ж мить старий годинник у холі почав бити. Поодинокі глухі удари розривали гнітючу тишу. Жінка повільно підняла голову. Зробила перший крок, а за ним ще один. Вона почала рухатися плавно та граційно, ніби танцюючи. Біла сукня ледь торкалася підлоги, а рухи виглядали ідеальними, ляльковими і майже не людськими. Бо людина не могла так танцювати. Чоловік відчув, як холод проходить по спині. Прозвучав останній удар, бо годинник пробив дванадцяту ночі. І в цю секунду наречена різко повернулася, тож Гаррі зміг побачити її обличчя і відсахнувся, ледве не впустивши свічник. Так, воно виглядало дуже блідим, але очі... Вони були порожні й не мали глибини. Наче сама темрява дивилася на нього у відповідь та зазирала прямісінько в душу. Жінка завмерла. Її губи продовжували рухатися, але тепер вона дивилася прямо на нього. Господар сховався за стіною, притиснувшись спітнілою спиною до мокрого каменю. Не дихати. Не рухатися. Не дивитися. Це все, про що він міг зараз думати. Час тут тягнувся поволі, немов знущаючись над ним. Хвилини минали один за одним. А може це вже були години? Гаррі й сам не знав, проте сидів там до самого світанку, доки перші бліді промені не почали пробиватися крізь вікна. Лише тоді гроза вщухла, а марення зникло. Тільки тоді чоловік наважився підняти голову. В холі нікого не було, лишень самотній годинник висів на стіні. Але на підлозі... Йому на мить здалося, що він бачить слід від вологого краю сукні.
- Це неможливо...
Та десь глибоко всередині Гаррі Сев'єр уже знав. У цьому домі є щось. І воно не залишало його в спокої.