Розділ 1. Дитинство

Андрійка в цій сім’ї чекали. Його поява на світ була тихою радістю для родини. У домі Петра Івановича й Олени Вікторівни до хлопчика з перших днів ставлення було особливим — уважним, сповненим глибокої батьківської любові, але водночас суворим і без будь-яких надмірностей чи паніки. Коли хлопчик хворів, у хаті ставало помітно тихіше, дорослі розмовляли напівпошепки, а мати не відходила від ліжка, міняючи вологі пов'язки на чолі. Проте, коли малий падав під час перших кроків чи невдалих ігор на подвір'ї, його, звісно, піднімали, але ніколи не несли довго на руках, заспокоюючи голосними бідканнями. Змалечку Андрійка вчили вставати самостійно, обтрушувати коліна й упевнено йти далі. Проте він завжди знав, відчував усім своїм маленьким серцем, що поруч, за його спиною, обов’язково є хтось дорослий і сильний, хто підстрахує у найкритичніший момент. 

З появою молодшого брата Богдана в домі стало набагато більше щоденного клопоту й, як не дивно, більше тиші водночас. Ночами жовте світло настільної лампи в кімнаті горіло значно довше, вихоплюючи з темряви силует матері, що гойдала колиску. А вдень у повітрі незмінно стояв затишний, солодкуватий запах теплого молока, висушених на сонці чистих пелюшок та свіжого хліба. Андрійко підходив до дерев'яної колиски обережно, майже не дихаючи, щоб не розбудити немовля. Він міг дивитися на брата дуже довго, ніби намагався назавжди запам'ятати кожен рух маленьких пальчиків, кожну гримасу на крихітному обличчі. Старший брат не питав батьків ні про що, не вимагав до себе додаткової уваги, він просто мовчки стояв поряд, звикаючи до своєї нової, надзвичайно важливої ролі захисника. 

Сусідка  Галинка почала приходити до їхньої хати так часто, що її вже вважали частиною родини. Їй на той момент було всього чотири роки, і до високого краю колиски вона діставала, лише витягнувшись навшпиньках, напружуючи маленькі ніжки. Вона стояла так мовчки, міцно тримаючись рученятами за гладке дерево, і заворожено дивилася, як рівно й спокійно дихає немовля. Коли малий Богдан починав ворушитися й прокидався, Галинка першою з усіх сили бігла на кухню або на город до Олени Вікторівни, тримаючи спідничку. 

— Він прокинувся... — шепотіла вона, підбігаючи близько. 

Дівчинка говорила це дуже тихо, майже загадково, ніби панічно боялася порушити крихкий спокій великого будинку або налякати малюка голосним звуком. 

Коли Андрійкові батьки доручали ненадовго посидіти з молодшим братом, Галинка завжди опинялася поруч. Вона могла годинами сидіти на маленькому стільчику біля колиски, зовсім не крутитися, не вередувати й не проситися на вулицю гратися з іншими дітьми. Вона просто сиділа, занурена у свої дитячі думки, уважно спостерігаючи за малюком. І цієї тихої, ненав'язливої присутності було цілком достатньо для Андрійка. 

Хлопчик звик до Галинки біля колиски так само природно й невимушено, як до власної присутності біля молодшого брата. Він ніколи не дякував їй уголос і не дивувався такому дивному для чотирирічної дитини терпінню. Якщо треба було сидіти й оберігати сон немовляти — Галинка просто була поруч. Без зайвих умов і запитань. 

Дівчинка рано, майже непомітно для оточуючих, навчилася читати. Книжки з яскравими малюнками швидко стали для неї не просто вечірньою розвагою, а величезним, яскравим і дивовижним світом, у який вона щиро й охоче запрошувала тих, кого любила. Вона приносила з дому свої тоненькі, трохи потерті книжечки, сідала на лавку поруч із маленьким Богданом і починала читати йому вголос. Спочатку вона повільно водила маленьким пальчиком по друкованих рядках, уважно й старанно складаючи літери у склади, ніби боялася загубити чи пропустити хоч одну важливу букву. 

Згодом, через сотні повторень, усі ці народні казки вона вивчила  напам'ять. Але для Галинки це вже давно не були просто колись прочитані або почуті чужі історії. Хлопчик ріс, і разом із ним росла фантазія дівчинки. Галинка почала трансформувати й змінювати ці сюжети просто на ходу. Вона сміливо доповнювала знайомі всім історії новими деталями, вигадувала небезпечні чи кумедні пригоди, повністю міняла характери класичних персонажів. Кожного разу маленький Богдан слухав абсолютно нову, раніше не чувану казку про Колобка, Курочку Рябу чи Котика та Півника. 

Колобок у її дивовижних інтерпретаціях міг не лише перехитрити й утекти від підступної лисиці, а й після багатьох пригод щасливо повернутися додому до дідуся та бабусі, які за ним плакали. Курочка Ряба в її розповідях зносила не одне золоте яєчко, а цілу велику миску, забезпечуючи всю велику родину багатством. А кмітливий Котик із безстрашним Півником подорожували у своїх пригодах набагато далі, за сині моря й високі гори, ніж це було сухо написано в старій  книжці. 

Галинка могла годинами без упину розповідати ці нові історії. Вона робила це неймовірно захоплено, з яскравим блиском у великих очах, абсолютно не помічаючи плину часу та вечірніх сутінків, що спускалися на село. Для неї кожне сказане слово було живим, матеріальним, а казки здавалися нескінченними, як саме життя. І Богдан слухав її, затамувавши подих, широко відкривши очі й навіть не здогадуючись, що прямо зараз поруч із ним росте дивовижна дівчинка, яка вміє не просто читати друкований текст, а створювати власні неповторні всесвіти. 

Вони росли на сусідніх тихих вулицях, де буквально кожен двір був рідним і знайомим, а чужі люди з'являлися вкрай рідко й одразу привертали увагу. Діти разом бігали вузькими стежками між безкрайніми зеленими полями, ховалися від раптових літніх злив під крислатими старими грушами, будували курені й пускали по швидкій воді струмків легкі човники, зроблені з товстої соснової кори. Андрійко зазвичай ішов трохи попереду, по-чоловічому озираючись на всі боки, перевіряючи, чи все навколо спокійно і чи немає попереду небезпеки. Галинка ж завжди йшла поруч або на пів кроку позаду. Вона постійно тримала в руках якусь дрібничку: гладкий річковий камінець, яскраву польову квітку чи красиву пір'їнку дикого птаха, знайдену десь дорогою. Цей предмет ставав для неї початком нової уявної історії.