4

Марія Іванівна не помилилася і на цей раз. Це був саме Степан, що з'явився в її рідному селі – Рудьках, в далекому 1940 році.

Родом був з Західної Білорусі, областей, що увійшли до складу СРСР за умовами пакту Молотова - Ріббентропа. Батьки його померли за кілька років до початку війни від висипного тифу.

Багаті родичі взяли його до себе в найми. Жив, майже голодував, дивився за худобою на фермі.

Коли встановилася радянська влада, родичі швидко переїхали таємними шляхами в ту частину Польщі, що залишилася під Німеччиною. Чомусь вирішили: з німцями буде краще, ніж з комуністами. Не вгадали ...

Степана з собою, зрозуміло, не взяли. Він так і залишався на фермі дядька до приходу представників нової влади. Живність хазяйську швидко записали в колгосп, майно, вивезли.

А Степан? А його прогнали в шию, добре хоч додумався сказати, що він простий наймит - не родич колишніх господарів. Вступив в районі на курси ветеринарів, завдяки наймам практичний досвід у нього був. Отримавши диплом на руки, вирішив не повертатися в своє село, побоювався колишніх сусідів, які могли повідомити кому слід, що повернувся «кулак недобитий». Тому й вирішив попросити розподіл подалі від рідних місць. Направили в Чернігівську область, в нещодавно створений колгосп-гігант на посаду молодшого зоотехніка.

У Рудьки новий зоотехнік прибув справжнім міським франтом, відразу ж розбивши не одне дівоче серце. Марія теж не залишилася байдужою до чорного кучерявого чуба, що майже приховував вугільно-чорні очі «бульбаша».

Дуже швидко Степан вивчив українську мову, він трохи знав її з дитинства від матері, що була родом з цих місць. Також скоро йому набридли й жваві сільські дівчата, які наввипередки кликали його на танці з посиденьками.

Тиха Марія не брала участь в цих залицяннях на випередження. Й не тільки через скромність, їй неприємно було дивитися на цю боротьбу за увагу приїжджого. Куди вже їй, сірій мишці, змагатися з першими дівчатами села. Адже навіть те, що Степан знімав кімнату в її батьків, ніяк не допомогло привернути його увагу до зеленоокоїї доньці господарів.

Допоміг, як не дивно, нещасний випадок. Незважаючи на всю його спритність, яка зробила Степана за півроку з молодшого зоотехніка бригадиром, сталася оказія з племінним биком. Він сильно буцнув його, занадто хлопец понадіявся на свій досвід. І новий бригадир ще легко відбувся - всього лише переломом ноги.

З районної лікарні з гіпсом швидко виписали закінчувати лікування вдома на постільному режимі. Ось тоді Степан і звернув увагу на неяскраву Марію, яку не затуляли собою галасливі сільські девчата-«зозулі».

Маня, як він її називати став на честь своєї покійної матері, терпляче доглядала за хворим квартирантом в перервах між школою. Допомагала встати йому з ліжка, щоб змінити постільну білизну, подавала їжу на невеликому столику прямо в його кімнату, хоч мати була і проти.

Ось так і завоювала Степанове серце «сіра мишка» Маня, турботою та скромністю, тому як його вже від нахаб сільських воротило.

З дозволу батьків дівчини почав до неї залицятися. І не впізнав свою скромницю-сусідку, що розквіла від незвичного уваги.

Посватався до Маніних батьків, вирішили весілля зіграти на наступний рік, як наречена закінчить школу. Місцевий колгосп-гігант, на відміну від інших, мав свою власну «десятирічку», в якій і вчилася дівчина. Весілля призначили зіграти в серпні, коли сади та городи будуть ломитися від врожаю. На правах майбутнього зятя Степан часто допомагав батьку нареченої по господарству, який с початку був проти «бульбаша».

Але всі плани зламала війна. Степан отримав повістку одним з перших. Заплакана Марія наостанок міцно обіймала свого нареченого, не соромлячись односельчан. Та й іншим теж було не до зайвого сорому. Адже проводжали найдорожчих своїх - чоловіків, братів, батьків й синів.

Маню зігрівали спогади про спекотню ніч на сіннику наодинці з коханим. Може й слід було їй краще берегти честь дівочу, та перед лицем війни це зовсім не мало для неї значення. Мати її, звичайно ж все знала, але мудро промовчала.

Через місяць прийшов лист в колгосп про те, що Степан пропав безвісти в оточенні в лісах рідного Полісся. Марія, яку вже ніхто не називав Манею, разом з матір'ю пішла до партизанів. Батька розстріляли німці за відмову співпрацювати з ними.

Потім був пам'ятний артобстріл партизанського загону, в результаті якого Марія потрапила в заповідний лісовий будинок своєї далекої родички, Ніни Василівни, нащадкової доброї відьми-травниці. Пізніше стала спадкоємицею травниці, якій передали мудрість й знання лісових ліків, за допомогою невеликої статуетки сови з чистого смарагду - джерела багатовікової мудрості лісових відьом.

До кінця свого життя Марія Іванівна не забувала про свого нареченого, все сподівалася зустріти його живим. Адже похоронка на нього так і не прийшла.

І так сталося, що знайшла його вже тільки після своєї смерті ...

... Степан Михайлович сидів у своєму улюбленому кріслі та грів руки біля вогнища, в очікуванні смачної вечері.

Задрімав під теплим пледом...

Після недовгого перебування у військовій навчальній частині, Степан потрапив в розвідроту. Дуже швидко, через недогляд недосвідченого лейтенанта, який закінчив прискорені курси, їх маленький загін потрапив в полон. Лейтенанта, як комсомольця, розстріляли на місці. Врятувався тільки Степан, сама доля його зберегла, не інакше.

Незадовго до полону почулося різноголосе вовче виття. Солдати, зовсім хлопчаки, кинулися хто куди ховатися. Степан зміг сховатися за зламаним дубом. Там й побачив наступні події: як в полон потрапив загін і розстріляли лейтенанта. Всіх забрали німці, а хлопець, що сам залишився обережно виповз з бурелому й почав копати могилу для командира своєю саперною лопатою.

І так захопився цією не сильно веселою справою, що не почув, як зграя вовків вийшла на галявину. За ними повільно виступав з дерев'яним посохом в руках старезний дід. Степан тільки встиг подумати про те, що цей зайда скидається на живу картинку зі старої книги про богатирів та мудрих волхвів.