2

Марія Іванівна накинула на плечі улюблену шаль.  Деякий час вдивлялася в місячне сяйво дзеркала, що дещо розігнало морок.

Зовсім забула про гарячу пору заготівлі лікарського зілля, а саме - коріння. Не забути б нагадати Тетяні, новій травниці про це. Точніше розповісти про дерев'яні полиці на горищі, що саме призначені для повільної сушки.

Ех, зараз би випити міцної та ароматної кави, сидячи за столом в маленькій кухоньці! Тільки їй, яка померла кілька місяців тому, такі радощі більш недоступні. Хоча й є приємні моменти: викопувати коріння, а потім мити і сушити буде молодь.

Несподівано чийсь смутно знайомий голос здивовано покликав її:

- Маня, невже ти це?

- Я, - зовсім розгубилася Марія Іванівна.

Так фамільярно до неї ніхто не звертався вже майже вісімдесят років! Ось тільки найбільше її здивувало те, що хтось зміг знайти її саме тут і зараз. Та ще мертву ...

Ну, так, як би жорстоко це не звучало, але що є, то вже є: серед живих Андрієць Марії Іванівни, з деяких пір, немає.

Але ж зміг же хтось пробитися до неї через примарну пелену цього дивного місця, де опинилася колишня травниця з давнього поліського роду мудрих, “відаючих” жінок? До того ж, цей «хтось» знав її ще в молодості.

Однак, той загадковий незнайомий знайомець виявився не простою "темною" людиною, а кимось із числа знайомих з магією.

Знати б ще, з темною або світлою її стороною.

Стоп! "Манею" її дуже давно називала одна єдина людина, яка мертва вже майже вісімдесят років.

Знайомий муркотливий голос, зрозумілий лише їй та Тетянці, вивів немолоду пані з задумливого споглядання власної в'язаної шалі:

- Що сумуєш, стара?

- Я - не стара, - за звичкою відмахнулася від Василевса відьма. - Ти, хранитель мого роду, повинен знати: чи може "темна" проста людина знайти мене в цьому світі, між живими та мертвими? Раніше ж таке, напевно, відбувалося з моїми попередницями.

- Уявлення не маю, ти - перша, котрій після смерті надана була така честь. Ось тільки знати не знаю - ким саме і з якою метою. - примружився чорний кіт.

- Як це - перша? - здивувалася травниця.

- Саме так, - перша. Спочатку це спричинила необхідність розшукати скриню з магічними каменями. І, зовсім забув, знешкодити потрібно було цю зміюку Ельвіру ...

- Так, адже Таня з Вадимом все це з успіхом виконали, а я все ще тут, - Марія Іванівна не змогла приховати здивування.

- Хм, можна подумати, ти чимось незадоволена? Думаєш, у мертвих в тебе цікавіше буде? - пожартував кіт. - Мабуть, причина є, хоч нам вона поки що невідома.

Літня травниця слабо посміхнулася котячому силуету, що виднівся в дзеркальному отворі:

- Від твоїх повчань, Василевс, навіть після смерті не сховатися. Будь ласкавий, поклич до мене спадкоємицю, не зволікаючи. - І тихо додала: - Знати б ще: чи до добра те, що сьогодні сталося?

І вже, коли Василевс покинув кабінет травниця, промовила:

- Вісімдесят років тому я б все віддала, аби побачити живим і неушкодженим того єдиного, який називав мене "Манею".

... Тетяна все ще стояла біля вікна свого будинку для прийому відвідувачів, вдивляючись в густу тінь від дерева. Невже, їй просто привиділося це й ніякого звіра, схожого на собаку і вовка одночасно, не було?

Від роздумів її відірвав муркотливий голос Василевса, майже нечутний через шум дощу за вікном. Ось, ще й не помітила, коли почався дощ!

- Моя пані, Марія виявила бажання невідкладно переговорити з тобою. Все кидай тут й швидко повертайся до кабінету.

-    А як же..?

- Вадима твого я тут дочекаюся й приведу за собою до будинку. - перебив кіт.

- Біля будинку ти нічого, або нікого незвичайного не помітив? - обережно поцікавилася травниця.

- Так, начебто нікого, - байдуже муркнув Василевс. - Хоча під яблунею, що біля самого будинку росте, помітив пару слідів вовчих. Ось тільки слідопит з мене той ще. Все забув ... Та ще й дощ змив усі запахи. Так що сказати нічого точніше не зможу.

Таня стала гарячково збиратися, перебирати незрозуміло навіщо сухі квіти липи, що лежали на столі.

- Травниця, хапай свою липу й бігом до хати! Сказав же, термінова розмова у Марії до тебе! Ще трохи й злива розпочнеться.

Таня вискочила з дому, ховаючи під сукнею мішечок із запашними суцвіттями й помчала у напрямку до дому.

Василевс залишився чекати на Вадима, сховавшись від зливи, що все ж таки встигла розпочатися, на ганку, під навісом.