2

Вже декілька ночей підряд Тетяна бачила один й той самий сон.

 Темна кімната. Прохолодний вітерець відкриває кватирку, та в вікно повільно влітає дивовижна темно-зелена сова с великими жовтими очима. Спокійно сідає на письмовий стіл, саме на величезний вебстерський словник.

Вона вжимається від страху в подушку. Чомусь в кімнаті вона сама, а де ж її хлопець? Весь час відчуває на собі гіпнотизуючий совиний погляд.

Несподівано колір очей сови змінюється з жовтого на зелений. Та з них ллється смарагдове світло. Як в якомусь пересічному фантастичному блокбастері.

 Раптово тишу порушив тихий, чоловічий, дуже мелодійний голос:

- Дорогоцінна Тетяна Олександрівна, ласкаво просимо до нашого світу. Ви припали до серця великій Софії. А моє м’яке, наче котячі лапки серце, належить Вам з моменту першої нашої зустрічі.

 Поки я змушений зберегти своє “інкогніто”, але, запевняю Вас, це – ненадовго. Зізнаюсь, не встояв перед можливістю зустрітися, хоча б тільки уві сні.

Саме в той час смарагдова сова, що стояла на письмовому столі Маріі Іванівни, почала світитися примарним темно-зеленим кольором. І літня жінка в плетеному кріслі побачила Тетянчине обличчя так чітко, ніби знаходилася разом з нею в одній кімнаті.

… М’яка котяча лапка обережно пестила щоку дівчини. Маленьке сіре кошеня сиділо біля її подушки та мурчало, неначе маленький трактор. 
Спочатку Тетяна вирішила, що сон ще не випустив її зі своїх пазурів. Вона повільно простягнула долоню й одним лише пальцем доторкнутися до м’якої смугастої спинки.

Кошеня замуркотіло ще голосніше та грайливо нахилило голівку вбік, запрошуючи полоскотати вушко.

Так це зовсім не сон! Кошеня – справжнє, з плоті та крові, точніше – із м’якої шорстки та тонесеньких кісточок, проглядаючих всюди.

Такий худенький та, напевно, голодний.

Худе волохате пузико вимогливо булькнуло. Це відволікло дівчину від думок про сон. В холодильнику було молоко, треба запропонувати його котику.

 Так, а ось звідки він узявся? В неї ж не було ніяких домашніх тварин. Вліз у відкриту кватирку? Так вона ж живе на останньому, дванадцятому поверсі будинку! Пожежної драбини, як в тих же блокбастерах, в її будинку ж немає. Містика якась, не інакше. Ще й цей сон, хай йому.

А де носить її хлопця, Едика, тобто Едуарда – творчу, тонку та чуттєву натуру? Давно вже повинен був повернутися після своєї виставки, спільної з іншими місцевими художниками. Усі банкетні зали теж в цей час вже закриті.

Пів на четверту ранку. Найважчий час. Раніше Тетяну б сильно стурбувала відсутність її хлопця, а тепер їй, чомусь зовсім це не цікаво. 

Кошеня жадібно пило молоко, іноді озираючись на свою нову хазяйку. Можливо, переживало: чи не заберуть їжу? Нарешті наївшись, всілося біля миски та стало відчайдушно крутити голівонькою в пошуках чогось, відомого тільки йому одному.

Дивно, але Тетяна здогадалася: кошеня шукає подібність лотка. І тут же швидко його спорудила із старої взуттєвої коробки й пом'ятих обривків паперу. Узявши котика на руки, оглянула на наявність паразитів і болячок. І здивувалася ще більше, нічого цього не виявивши на худенькому тільцеві. 

Дитинча було не вуличним, хоч і худим. Можливо, втік від якихось сусідів? Напевно, так і є. Уранці вона з цим розбереться.

З кошеням на руках, Тетяна сіла в крісло і накрилася ковдрою. Уклала тепле, волохате тільце собі на коліна. Новий сусід солодко позіхнув, прикрив зелені очі та обернувся до верху пузиком. Молочко явно пішло на користь котику, животик помітно округлявся.

Чухаючи сіру шерстку та прислухаючись до слабкого мерехтіння, Тетяна несподівано виявила: її котик, насправді, - кішечка. Це ж потрібно було не помітити таке! Так, й багато всього іншого вона помітила остання.

Знову згадався загадковий сон. І не забувся одразу ж, як це буває, а дуже чітко запам'ятався.

 Хто ця велика Софія, про яку згадував мелодійний чоловічий голос? І хіба бувають темно-зелені сови?

Вже почало яснішати небо перед світанком, а Тетяна все сиділа у своєму кріслі, кутаючи кішечку теплою ковдрою.

 На письмовому столі лежав лист у відкритому конверті. Він прийшов з нотаріальної контори,  й містив офіційне запрошення на оголошення волі покійної Андрієць Марії Іванівни, дуже далекої родички Тетяни. 

Зустріч призначена була на понеділок, три години дня. Конверт їй вручив особисто в руки кур'єр минулим вечором.

П'ятниця була останнім робочим днем не лише тижня, але і навчального року. Тетяна з сьогоднішнього дня була у відпустці на усе літо. Вона відпочивати буде за цей рік, і за минулі 2 теж. А потім. А потім, як Скарлетт з "Віднесених вітром", вона подумає про це завтра.

Дуже втомилася від роботи вчителем. У школі в неї було тільки половина ставки вчителя англійської мови. Інше "навантаження" передали іншим учителям кафедри, коли вона сильно хворіла на бронхіт в перший рік роботи в школі. 

Її тоді це сильно зачепило. Намагалася добитися справедливості у директора, але без успіху. Зопалу трохи не звільнилася, але вчасно передумала.

Тепер до малої кількості уроків в школі у неї було інше відношення. Причина цього спокою крилася в умінні проводити приватні зайняття, які оплачувалися на порядок вище за найвищу вчительську ставку.

... Ось знову вона думає незрозуміло про що. Та й немає часу на це. Лист понад усе займав її думки. А точніше - літня далека родичка Андрієць Марія Іванівна. Тетяна бачила її тільки один раз в житті, але навряд чи зможе забути колись цю зустріч.

Спочатку їй прийшов лист від Марії Іванівни. Жінка повідомила про їх далеке рідство, і про те, що вона, нібито, проводить масштабне дослідження генеалогічного дерева їхнього  роду. Дуже мило, і за значну винагороду, Тетяна була запрошена відвідати будинок літньої родички, що розташований в найдальшій глушині лісу на півночі України. Цікавість пересилила обережність, і дівчина поїхала у гості до Марії Іванівні.

На вокзалі найближчого до лісу, великого населеного пункту Тетяну чекала узята напрокат машина з шофером, яка, проте, довезла гостю до узлісся лісу. Далі треба було просуватися пішки самій.