1

Вадим сидів в своєму кабінеті. 

День сьогоднішній одразу ж почався не так, як треба. По вуха занурився у роботу, намагаючись забути про негаразди цього ранку.

Це ж треба: проспати сьогодні! Він собою був дуже незадоволений. 

Багато хто вважав його черствим та бездушним,  не розуміючи, що він намагався зховати під коркою холоду одиноке серце.

Щиро вважав, що перед кожним душу навстіж не треба розкривати. У людей, а особливо жінок, є неприємна можливість: обережно, тихим і нешкідливим ужиком, заповзати в найпотаємніші глибини душі. А потім, коли ти втратив пильність, виявити свою справжню – гадючу натуру. Й жалити по найбільш чутливим місцям. Прямо як колишня, й дякуючи долі, поки єдина дружина.

З іншими супутницями життя, після цього, в нього не було душевного тепла. Та й про яке тепло взагалі може йти розмова, коли кожної хвилини треба остерігатися легкого послаблення ближнього захисного кордону, та підхода жіночої істоти занадто близько.

Секс? Так, будьте ласкаві, діло молоде та, як кажуть, дурне та нехитре. Але він навіть в свою нову розкішну квартиру нікого, з тимчасово займаючих жіноче місце в його житті, не допускав.

Не терпів популярний зараз тип жінок - стерво. Ніколи не міг зрозуміти, чому бути “стервом” раптом стало круто та модно. Серебріті, що вважали себе знавцями людських відносин, не соромлячись, вчили наївних дівчат: як стати супер “стервом” за декілька кроків. Нібито чоловіки, обов'язково повинні шаленіти, тільки побачив десь далеко не ніжний образ такої собі особи жіночої статі. Невже він один продовжує вважати цих жінок, м'яко кажучи, психічно нерівноваженими?

Й кавою улюблена автоматична кавоварка не пригостила. Безвідповідально зламалася в найбільш неподходящий момент! Заливши кавовою гущею з джезви, що перекинулася, всю варочну панель, почав роздратовано збиратися на роботу.

 Чесно кажучи, міг не дуже вже й поспішати. Тим більше, такого огидного ранку, коли на небо й дивитися не хотілося, щоб не почати позіхати во весь рот. Все ж таки, він керівник не тільки самому собі, але й своїм нечисленним підлеглим.

Ось саме заради них він і змусив себе їхати на роботу, невзираючи на паскудний початок дня. Щоб потім із спокійним серцем штрафувати їх за запізнення більше ніж на 5 хвилин. Міг би карати й за меншу затримку, але треба було тверезо оцінювати роботу громадського транспорту рідного мегаполісу.

 Уже в машині, раптово пригадав свій нещодавній сон. Зміст, як це притаманно снам, - маячний, але чомусь все так чітко бачилося та запам'ятовувалося, ніби то в якомусь чудернацькому фільмі.

У вікно спальні влетіла велика сова, й мовчки всілася прямо на прикроватну тумбу, безжально шкрябаючи натуральне лаковане дерево величезними гострими пазурами. Й нахабно втупилася, глядячи жовтими, круглими очами. Раптом з її очей почало литися темно-зелене світло, та дмихнув слабкий холодний вітерець. А потім, без сторонньої допомоги, впала фотографія далекої родички Марії Іванівни, що мирно стояла собі на полиці з сувенірами...

 В свій офіс, на 12 поверх бізнес центру, він піднявся лифтом, що вже було незвичним. В решту часу він надавав перевагу сходам, але на сьогодні йому вже вистачило вражень, можна й відпочити трішки.

Холодно привітався з красунею-секретаркою, що вигідно підкреслювала своєю гламурністю успішність компанії. Попросив приготувати собі подвійний еспрессо й не турбувати зайвий раз.  
Навіть ефектна Людочка, високо професійний помічник керівника, яку звичайно не лякали гріми та блискавки начальника, була в нерішучості. Чи варто турбувати шефа по таких дрібницях,  як незначний лист, що приніс кур’єр з ранковою поштою? Він прийшов від якоїсь там Марії Іванівни Андрієць,  з глухого чернігівського села.

  Вірно розсудивши, що ризик, в даному разі, доречний, вона обережно постукала в важкі двері кабінету. В руках тримала піднос з ранковою кавою для шефа, склянкою та пляшкою мінеральної води без газу. Також біля кави лежав конверт від таємничої Марії Іванівни.

Людочка не помилилась, лист достеменно зацікавив шефа. Настільки, що він навіть не відповів на особистий дзвінок мобільного телефону. Відразу ж повернувся до неї спиною, всівся в комфортне крісло та почав відкривати конверт від пані Андрієць. Вже в дверях почула: шеф переніс призначену нараду й знову дав вказівку не турбувати його.

 Вадим занурився в читання листа, не встигли зачинитися двері за спиною супер професійної Людочки.

Знову пригадав чудернацький сон про нахабну сову зі смарагдовим світлом з жовтих очей. Й фото, виходить, впало не просто так.

Що ж це таке з ним весь ранок відбувається? Він ніколи не звертав особливу увагу на сни, а тут, не тільки все детально запам'ятав, але й намагається зараз проаналізувати.

Знову повернувся до листа та трохи ошаленів. Та й було з чого, відверто кажучи:

«Дорогий, й гаряче улюблений мій Вадим. Коли ти отримаєш цей лист, мене вже не буде в живих. Не хвилюйся, я помираю своєю смертю, при повному розумі, і не менш тверезій пам'яті.

Ніхто не збирається мене вбивати, та й я не маю ніякого наміру вкоротити собі життя.

Навіть в свої неповні сто років, точніше 99 років й 11 місяців, я не втратила жадання життя «joie de vivre», як кажуть французи. Враховуючи мої обставини, могла б прожити набагато більше.

Що таке сто років для жінки моєї професії? Здивований моїм віком, чи не так? Тішу себе надією: виглядаю років на пятьдесят молодше. Хотя, в обставинах, що склалися, це вже не важливо.

 В моєму житті були ще й два жорстоких голодамора: в дитинстві та після Другої світової війни. Ти, вочевидь, вирішив, що тітка зовсім з ума вижила: яка Друга світова війна?

 Змушена відкрити таємницю: я – не троюродна сестра твоєї матері, а старша сестра твого діда Михайла. Так, та сама, що воювала в партизанському загоні, й котру не знайшли під завалами землянки, зруйнованої німецькою авіаційною бомбою.

 Не було, звичайно, мене в тій землянці, я пішла в ліс по трави, щоб невідкладно зварити знеболюючий відвар для однієї з жінок, що так недоречно вирішила народжувати.