Вступ

Чи є в когось з вас, мої любі, знайома відьма? Ви, мабуть, і не знаєте таку! 
Або ви не вірите в реальність існування всілякої нечисті?

Я теж раніше не вірила, є таке діло, доки не довелось стати частиною цієї самої нечисті.

І як це зі мною так сталося? Багато років тому довідалася, що є нащадковою відьмою. Точніше віщункою, тією, хто відає.

Мені більше до душі, коли «травницею» називають. Згодна в крайньому випадку на «знахарку».

За багато років, що я займаюся своєю нелегкою справою, визнала такі секрети «зеленої аптеки», що ніколи би не розвідала, навіть маючи диплом вчителя біології.

Щось не виходить в мене гарно та змістовно розповідати, а це потрібно зробити! Й обов'язково зроблю, щоб передати моїй спадкоємиці, та наступній травниці усі свої знання на папері, хай в зашифрованному вигляді.

Спробую, хоча б так врятувати її від тих дурощів, що я наробила на самому початку свого магічного шляху.

А все тому, що бачите ж, не було прийнято в нас записувати свої знання, вміння, досвід. Звичайно, мої далекі предки, котрі відали магічну мудрість, побоювалися раптово видати непосвяченому, те, що йому знати було не дозволено.

 Й добре, якщо це тільки звичайна «темна людина». А якщо ворог, що тоді робити? Також відьма могла загинути, й не встигнути усно, чи письмово розповісти все майбутній травниці, що саме й як. 

Ось , саме тому й вигадали в давні та небезпечні часи передавати знання через незначний, на перший погляд, предмет.

  - Ну, ти таке кажеш: «незначний предмет». Софія може й обуритися, через те, на тебе. - раптово мої роздуми було перервано мелодійним голосом.

 - Прошу не втручатися в мою розмову з майбутньою спадкоємицею. – спробувала я нагадати про совість нахабі. Але це все було марно. Совість в цьому комплекті не передбачалася.

- Ну і подумаєш, перервав піднесену розмову відьми Марії з її гіпотетично їснуючою спадкоємицею, - мій співрозмовник, нахабно відвернувшись від мене  та не попрощавшись, пішов знову спати.

  Зупинився в дверях, подивився мене своїми прозорими, смарагдовими очами:

- Це так необхідно: шукати її невідкладно, відклавши всі справи? Чому не можна передати магічні знання твоєму племіннику?  Він же ж твій найближчий родич й не бовдур, хоча й «темна людина».

 - Василь, ну ти ж…

- Скільки разів тобі казати, я Василевс, - він з презирством пирхнув у відповідь.

 - Так, звичайно ж я пам'ятаю. Ти – великий хранитель магічної мудрості та знання трав, охоронник та захисник відьм протягом багатьох століть. Й ти не гірше за мене знаєш, що я зобов'язана зробити, побачивши Знак. Якщо я не передам все, що знаю тій, на кого мені вкаже Сова, то помру в страшних муках.

Пам'ятаєш, як сто років тому одна хитра відьма вирішила зберегти все тільки для себе, відмовившись передавати спадкоємиці таємницю? За одну ніч, раптово болото затопило її лісний будинок. Й вона потонула в смердючому багні.

 Фу, мерзота... Я не забула, що ми тимчасові сосуди, що зберігають та примножують багатства предків.

Й передати знання я маю тільки тій, на кого мені вкаже Сова. Обов'язково це має бути родичка, хоча б і дуже далека. Вона повинна мати зелені очі, як ти та я. Та таке ж дурнувате бажання лікувати душу й тіло за допомогою лісних природних ліків.

Так, звичайно було б більш видовищно, літати голяка на мітлі, зачаровувати красунчиків, всілякі там  привороти та закоти. Тільки ми травниці – зовсім інші!

Й мого племінника ти дарма пригадав!

 Передавати знання можливо тільки жінці. Чи не знаєш, як мені не подобається, що будинок я теж повинна чужому дівчиську залишити?

Його я теж, звичайно, без спадку не залишу. Попіклуюсь, як же ж без цього… Але все ж таки...

 Сьогодні Сова подала Знак. Я не можу її ослухатися. Й не тому лише, що вона велика та мудра Софія. Чесно кажучи, боюсь покарання за непідкорення Знаку. А ось якщо все зроблю, як треба, то моя історія на цьому не закінчиться.

 - Надобраніч, Марія. Я вірю в тебе. Була б ти дурепою, то не дожила до ста років. – Позіхаючи Василевс вийшов з кабінету.

- Мені не сто років, - обурено підскочила я. 
Тільки він вже мене не чув.

 Я почула знову Знак. Холодний вітер йшов від невеликої зеленої статуетки на моєму столі.

Вона не випадково була така непримітна на вигляд. Тільки знавець дорогоцінних каменів міг би, хоча й не одразу ж, признати в ній рідкісний цілий смарагд.

 Очі Сови горіли темно-зеленим холодним кольором. Я дивилася на неї, як кроль на удава.  
Закрив очі, побачила обличчя той, яку обрала Сова Софія.