Розділ 57. Часовий фіксатор

Старість — це те, що чекає кожного. Ніхто не може сховатися від неї. Людське тіло — мов машина: роки їзди залишають слід, деталі зношуються. Руки втрачають силу, ноги починають боліти, поперек не тримає, голова паморочиться, органи один за одним відмовляють. Навіть серце, цей вірний мотор життя, зрештою починає давати збої.

Людство довгий час йшло шляхом підміни. Відмовила нога — поставили штучну. Зламалася рука — прикріпили протез. Відмовило серце — пересадили інше. Навіть мозок почали намагатися замінити нейрочипами. І ось тоді виникало питання: а хто ти після всіх цих замін? Людина? Чи вже лише зібрання деталей, конструктор із чужих запчастин?

— Це шлях руйнації, — казав Данило. — Бо так ми лише латали наслідки, але не лікували причину. Ми гналися за ілюзією вічного тіла, але забували про душу.

І тоді він обрав інший шлях.

В основі його пошуків була проста думка: кожна хвороба має початок. Не тоді, коли вона проявилася, а тоді, коли в людині з’явилася перша тріщина. Це могла бути образа, стрес, гріх, неправильний вибір. Організм пам’ятав момент, коли запустився механізм руйнування. І якщо знайти цей момент, повернутися туди не дійно а на рівні думок і відчуттів, виправити думку чи вчинок, якщо це ще можливо — тоді тіло могло б ожити знову.

Так народився «Часовий фіксатор».

***

Прилад виглядав скромно: невеликий обруч із вбудованими сенсорами, що надягався на голову. Людина засинала під його дією й опинялася в глибокому гіпнотичному сні. Але це був не просто сон — це була подорож у той час, коли все почалося.

Не в момент болю. Не в день, коли лікар поставив діагноз. А тоді, коли серце вперше здригнулося від страху, коли в легенях уперше осів дим цигарки, коли душа вперше проковтнула гірку образу, яка згодом стала пухлиною.

Там, у сні, людина мала шанс. Вона могла пробачити. Могла відмовитися від помилки. Могла вибрати інакше. І якщо вона робила це — тіло в реальності отримувало сигнал, ніби ланцюг руйнування зупинили. І починався процес регенерації.

Але прилад допомагав не всім.

Лише 20% пацієнтів прокидалися з відновленими силами. Решта 80% поверталися такими ж. Бо не змогли пробачити. Не змогли змінити свій вибір. Трималися за біль, як за власність. І тоді тіло продовжувало руйнуватися.

***

Одним із перших добровольців була жінка на ім’я Оксана. Їй було сімдесят три, і вона ледве ходила: суглоби майже не працювали, серце билося кволо. Коли їй надягли «Часовий фіксатор», вона занурилася в сон і опинилася в дитинстві. Їй було лише десять років. Перед нею стояла її мама, а вона кричала:

— Ненавиджу тебе! Ти завжди кричиш на мене!

Сльози текли по обличчю дівчинки. Мати була сувора, але любила. Оксана, у сні, відчула: саме тут зародилася її гіркота, що пожирала все життя.

Вона обняла матір і сказала:

— Пробач мені… Я люблю тебе.

У ту ж мить її старе тіло здригнулося. Коли вона прокинулася, суглоби рухалися легко, серце билося рівно. Лікарі не могли повірити — аналізи показували організм, молодший щонайменше на двадцять років.

***

Але був і інший випадок.

Сергій, колишній бізнесмен, хворів на рак печінки. Він теж погодився на процедуру. У сні він опинився в кабінеті, де підписував документи на рейдерське захоплення підприємства. Люди тоді втратили роботу, сім’ї залишилися без грошей.

У цей момент прилад дав йому вибір: відмовитися, зупинити зло. Але Сергій сказав:

— Ні. Якби повернутися знову, я зробив би те ж саме. Інакше я не заробив би мільйони.

Він прокинувся з криком. Хвороба продовжила руйнувати його організм. Через два тижні його не стало, як і мало бути..

***

Ці приклади показували: справа була не в техніці, а в серці. «Часовий фіксатор» лише відкривав двері, але крок робила сама людина.

Данило пояснював:

— Ми всі руйнуємо себе не зовнішнім, а внутрішнім. Гріхи, образи, жорстокість — ось справжні отрути. І якщо ти не можеш їх залишити в минулому, ніякий прилад не врятує тебе.

***

Про «Часовий фіксатор» почали говорити всюди. Одні називали його проривом у медицині, інші — небезпечним експериментом. Дехто навіть кричав: «Це втручання в час! Це небезпечно для світу!»

Але ті, хто пройшов крізь нього і зцілився, знали: справа не в часі. Справа у виборі.

Бо старість — це не тільки зморшки й слабкість. Це наслідок сотень рішень, зроблених у житті. І якщо хоча б одне з них виправити, життя тієї людини може отримати другий шанс. І це принесе безліч радощів твоїм рідним і навколишнім, інакше навіщо ця вся метушня.

— Людина не створена, щоб бути машиною, — казав Данило. — Вона створена, щоб бути образом Божим. І лише тоді вона зцілюється, коли повертається до цього образу.

***

З часом прилад став символом. Його прозвали «машиною прощення». Бо саме прощення було ключем. Не завжди тілесне, не завжди видиме, але завжди справжнє.

Ті, хто проходив через нього, казали:

— Найважче не виправити тіло. Найважче пробачити навколишніх і відповідно отримати пробачення від Бога..

І саме в цьому відкривався головний сенс. «Часовий фіксатор» не просто лікував. Він показував людині: якщо ти не зцілиш душу, тіло залишиться лише уламком механізму.

А ті 20%, які змогли, виходили новими. Не лише здоровими — вільними.