Розділ 46: Зрадник він і є

Кожна справа має свій вузол — момент, коли все зводиться до вибору. Не між легким і важким, а між тим, що назавжди залишить слід у душі. Данило це знав і відчував, коли стояв навпроти Валентина.

Їх розмова відбувалася пізно ввечері в одному з тих підвальних залів, де ще пахло вогкістю старих кабелів і недопитою кавою. Лампа під стелею миготіла, відкидаючи тіні на стіну. Валентин сидів за столом, блідий, але з дивним блиском у очах.

— Ти ж розумієш, що “Нексус Біо” купив тебе, — тихо сказав Данило. — Вони закрили твій борг. Гроші, які вони тобі дали, — це не подарунок. Це ланцюг.

Валентин гірко посміхнувся:

— Я все розумію. Вони думали, що я стану їхнім інструментом. Але зрадник… він і є зрадник. Тільки я зраджу не своїх, а їх.

Його голос тремтів, та не від страху. Це була рішучість людини, яка вже зробила крок у прірву.

— Валько, — Данило стис кулаки, — ти ж знаєш, що вони тебе знищать. Вони не терплять подвійної гри.

— Знаю, — кивнув Валентин. — Але краще померти порядною людиною, ніж жити, продаючи совість. Я довго грав, довго брехав, довго сам собі тлумачив: “ще один раз і стане легше”. Не стало. Кожна брехня — це камінь на шию. А тепер… досить.

У повітрі повисла тиша. Данило відчув, як у горлі підкотив клубок. Він бачив перед собою людину, яка зробила останній вибір. І хоч серце боліло, він не мав права його відмовляти.

Через кілька днів Валентин таки пішов проти “Нексус Біо”. Злив інформацію, що вдарила по самому їхньому серцю. Він знав, що це — його кінець. Коли ж в новинах промайнуло повідомлення про “раптову аварію”, Данило лишився сидіти перед монітором, не в змозі відвести погляду. Десь усередині знову загорівся той самий біль, коли бачиш, як падає побратим.

Та життя не дозволяє довго стояти в заціпенінні. Світ ішов далі. І разом з ним ішла боротьба.

Данило потребував заміни Валентинові. І тоді з’явився він — Семен.

Молодий, худорлявий, із тими розкуйовдженими кучерями, які завжди лізли на очі, Семен спершу здавався підлітком, що випадково забрів у серйозну гру дорослих. Але варто було йому сісти за клавіатуру — і весь світ довкола мінявся.

Він міг написати сайт за пів години, сидячи просто “на коліні” з ноутбуком у руках. Йому було байдуже, яку систему поставлять навпроти — він ламав її так, ніби відчиняв власний старий замок. Там, де досвідчені хакери витрачали добу, Семен знаходив шпарину за хвилини. Але найбільше вражало навіть не це.

Його головне правило було простим: не зраджуй. Дав слово — тримайся, будь що.

Для нього це було не красивим гаслом, а законом життя.

— Семене, а якщо вибору не буде? — якось запитав Данило після однієї довгої ночі роботи.

Хлопець усміхнувся своїм трохи дитячим, але впевненим виразом:

— Вибір завжди є. Просто він не завжди зручний.

Данило бачив у ньому щось більше, ніж талант. Це була нова хвиля покоління — тих, хто не просто “шукає, де легше”, а будує, де складніше, бо так правильно не згідно правил а згідно того, що каже Бог. А це він знав і розумів бо йому Бог дав, бо бачив його добрі наміри. 

І ще одна річ дивувала найбільше: Семен завжди тримав біля себе маленьку, вже зачитану Біблію. Не хвалився нею, не робив із себе святого, але коли треба було приймати рішення, він справді звіряв дії з тими словами. І головне — не цитував, а розумів.

— Правила нічого не варті, — якось сказав він, закриваючи ноутбук. — Варті тільки дії, які ведуть до добра. І якщо вони співпадають зі Словом, значить — шлях правильний.

Данило мовчав, слухаючи. І в глибині душі відчував: після втрати Валентина, Бог дав їм саме того, хто потрібен. Семен не замінив друга. Але він став знаком, що боротьба не закінчується. Є ті, хто піднімає прапор далі.

Бо навіть серед темряви завжди знаходяться ті, хто вибирає світло.