Розділ 37: Перший удар

Тиша морського ранку була оманливою — така, в якій кожен звук здається зайвим, а кожен подих природи приховує щось більше, ніж просто новий день. Сонце повільно виринало з-за обрію, заливаючи хвилі мідно-золотим світлом. Повітря пахло сіллю, водоростями й новими надіями. Для Данила це завжди був улюблений час доби — коли Центр ще спав, а він міг пройтися подвір’ям, послухати, як море дихає, і подумати про черговий день боротьби за правду.

Сьогодні цей ранок був інший. Холодний, колючий, наповнений передчуттям небезпеки.

В Центрі день починався, як завжди: коротка молитва, обмін чергуваннями, перевірка приладів. Данило сів перед панеллю спостереження і машинально запустив архів нічних записів. Камери по периметру показували звичну нічну картину — охоронець обходить територію, миготять ліхтарі, тихо шумить море. Але на одному екрані — чорна порожнеча.

— Сектор «північний двір». Відсутній сигнал, — промовив він і нахилився до монітора. — Що з нею?

Технік Андрій, худорлявий хлопець із вічно замурзаними руками, глянув в свій планшет і нахмурився.

— Не зламалась. Її зняли.

— Як це «зняли»? — Данило навіть не підвищив голос, але в його інтонації прозвучала закономірна в даному випадку твердість.

— Камеру демонтували близько третьої ночі. Хтось вимкнув живлення саме в той момент. Сигнал пропав на три хвилини, потім знову відновився. Коли я зранку перевірив, її вже не було.

— Хтось заходив через північний двір?

— Так. І ще одне: охоронця там не було. Каже, що йому подзвонила дружина — нібито доньці стало зле, він побіг додому, а коли повернувся, вже було пізно.

Данило стиснув кулаки.

— Занадто зручно, щоб бути правдою.

Він мовчки вийшов в двір. Повітря було холодне, свіже, але всередині його стискало щось важке. Біля клумби земля була розрита — свіжа, волога, із відбитками грубих чобіт. Наче хтось тут щось шукав… або ховав.

Кілька кроків — і він побачив це. Металеві уламки з червоним маркуванням «BIOHAZARD». В контейнері колись тримали біологічно небезпечні матеріали. Зараз він лежав розбитий, а довкола — розсипана темна рідина, змішана з ґрунтом.

Данило присів, обережно торкнувся шматка металу рукавичкою. На етикетці читалося: “Вірус X-17 / Доступ лише за дозволом МОЗ”.

— Вони пробують нас знищити інформативно, — прошепотів він. — Або зробити вигляд, що ми вже заражені.

Тиша двору стала гнітючою. У голові калейдоскопом пролетіли всі попередні тижні: загрозливі повідомлення, анонімні листи, спроби підкупу, дивні візити чиновників. Він розумів: це не випадковість. Це був перший удар.

Хтось хотів не просто закрити Центр — знищити його репутацію, зруйнувати довіру людей, зробити їх ворогами тих, кого вони рятували.
---

Отруєна правда

Минуло лише кілька годин — і в ефірі місцевого телеканалу з’явився сенсаційний сюжет:

> «Скандал в Центрі Чесного Очищення! Анонімне джерело повідомляє, що в закладі зберігаються небезпечні біологічні матеріали без належного контролю!»

На екрані — крупним планом фото знайденого контейнера. Те саме подвір’я, ті самі уламки. Картинка, яка вириває довіру з корінням.

Данило дивився на екран і стискав зуби.

— Це постановка, — промовив він до команди. — Але людям покажуть картинку, і вони повірять. Бо страх завжди гучніший за правду.

Ірина, його права рука, виглядала виснажено, але твердо.

— Що робимо?

— Беремо зразки ґрунту, уламки контейнера — все, що можна, — і відправляємо в незалежну лабораторію, поза межами області. А я підготую відповідь для преси. Але головне — вийти на тих, хто це зробив.

— І якщо це хтось із наших? — тихо запитала вона.

— Тоді ми про це повинні дізнатись першими.

Данило відкрив відео з камер внутрішнього двору. Там, хоч і в напівтемряві, було видно: двоє в чорному, в масках, підходять до клумби, ставлять контейнер, фотографують і тікають. Все зайняло менше хвилини. Чітко, професійно, без зайвих рухів.

Він вирізав цей фрагмент, завантажив у мережу і написав коротко:

> «Коли правда комусь заважає — її намагаються отруїти. Але єдине, чого не можна підробити — це совість»
---

Випробування команди

Наступні дні стали пеклом.

До Ірини прийшли двоє «журналістів» — елегантно вдягнені, із фальшивими посвідченнями, з обіцянками великих гонорарів за «ексклюзив» — списки пацієнтів, історії їхніх хвороб.

Максима, молодого лікаря, намагалися шантажувати боргом брата — старим, давно закритим, але раптом «відновленим» у базі даних.

Навіть кухарку Марфу, стареньку жінку, викликали до міської ради — нібито для перевірки санітарних норм. Вона плакала, бо вірила, що це може зруйнувати її життя.

Дехто почав нервувати. Хтось натякав, що, можливо, варто призупинити роботу — «поки не розберуться».

Тоді Данило зібрав всіх у великій залі. Тиша стояла така, що чути було, як за стіною гуде старий генератор.

— Я не обіцяю, що буде легко, — почав він. — Нас атакують, бо ми небезпечні для них. Не тому, що ми злочинці, а тому, що ми чесні. Ми не продаємо довіру. Ми не приховуємо правду. І якщо зараз ми відступимо — то все, заради чого ми працювали, стане пилом.

Він пройшовся вздовж рядів, поглянув у втомлені, але рішучі очі своїх людей.

— Ми тут не для себе. Ми для тих, хто приходить сюди останнім шляхом, з останньою надією. Якщо ми здамося — зрадимо не лише їх, а й самих себе.

В залі запанувала тиша. Потім хтось тихо зітхнув. І ніхто не вийшов.

В ту мить Данило зрозумів: ця команда вистоїть.
---

Несподіваний союзник

Коли вже вечір опустився на море, телефон Данила задзвонив. Номер був невідомий.

— Мене звати Петро, — голос на тому кінці був глухий, наче з-під землі. — Я… я був серед тих, хто підкинув контейнер.

Данило завмер.

— Продовжуй.

— Мені заплатили. Сказали, що ви — аферист, що все це обман, що тут роблять досліди на людях. Я повірив. Але потім побачив сюжет із вашим відео. Ви не брехали. Вони — так. І тепер вони хочуть мене прибрати. Я не хочу вмирати. Я хочу все розповісти.